Вечір накинув на село велетенську темну хустину. Світлячками моготіли вікна. Де-не-де чувся гавкіт собаки, його підтримував чотирилапий друг, в якомусь хліві заревіла корова – просила господиню поквапитися з доїнням. З густої, мов смола, темряви вигулькнув мікроавтобус і під’їхав до цегляної хати. Затих двигун, відчинилися дверцята, високий і дужий чоловік, в котрого сивина вже вплелася в русяве волосся, простягнув руку в салон та й потягнув щось рвучко, напружився неабияк.
За матеріалами – «Є»,
– Ой! Ой! Не так сильно! – почувся немічний голос. Через мить на високу росянисту траву впала стара жінка. Вона лежала скоцюрблена і ледь чутно було її дихання, місяць був єдиним свідком
– Гайда! Відштовхуйся руками! – сказав водій авто. – Бо залишу на дворі. То був зять. За комір вицвілої кофтини стежкою до літньої кухні він вів свою тещу. Фаїна Семенівна не могла зіп’ястися на ноги. Її вже не виходять сподвижники Гіппократа не допоможуть курорти, ні грязеві ванни.
Жінка зів’яла завчасно, наче квітка, скошена в спеку. Насилу відпихаючись руками від землі, вона сунулася за Іваном. Відчувала нестачу повітря. «Ліпше б мене не стало отут, під стінами рідної оселі, аніж таке». – думала Фаїна Семенівна.
Нарешті зять доволік тещу до дверей. Заскрипів давно немащений замок, рипнули полущені двері. Чоловік, мов лантух з картоплею, перекинув жінку через поріг і, не сказавши ні слова, поквапився до автомобіля. Поїхав, як нічого й не було. Не відчував провини, от і все! Поставлено останню крапку в їхніх, ще донедавна добрих сімейних стосунках. Живи, як хочеш. Рятуйся або ні.
Фаїна Семенівна молилася, сльози горошинами котилися зморщеним лицем. Спину холодила стіна.
Кілька років тому мати з дочкою Вірою побілили і пофарбували літню кухню, почепили нові занавіски, навіть замінили люстру на більш сучасну. Гадала – тут вікуватиме. Іван вертівся, мов дзиґа. То лагодив стільця, то косив бур’яни за хатою, то забивав тички для квасолі.
– От доброго маєш господаря, доню! – тішилася ненька. – Хоч тобі пощастило, аби так завжди було. Фаїна Семенівна була неодружена. Мабуть через те, що з дитинства мала ваду, шкутильгала на ногу. На кілька сантиметрів права кінцівка була коротшою лівої. Котрий відчайдуха насмілиться пов’язати свою долю з такою дівчиною? Працюючи на цукровому заводі, відкинувши всілякі правила, наперекір батьківським застереженням, вона стала матір’ю. Знала достеменно, що заміж ніколи не вийде. Хотіла дитину. Знайшовся охочий. Віра так і не дізналася, хто її тато. Рятувалися, як могли. Мати виростила донечку самотужки.
Вивчила, справила весілля, раділа онукам, все складалося добре. Одне лихо – давала про себе знати нога. Все частіше шукала рятунку, тратила гроші, але все марно. Потім змирилася. Коли стало одній важко, донька забрала маму до себе в сусідній район. Іван терпляче зносив присутність тещі. Але вона отримувала пристойну пенсію. Від дармових коштів ще ніхто не відмовлявся.
Як мовиться споконвіку, що біда сама по світу не ходить. Занедужала сильно Віра. Куди тільки не возили сердешну, не рахувалися ні з коштами, ні з часом.
Скрізь безпорадно розводили руками. Ще донедавна статна, повна сил і здоров’я, переповнена надіями на щасливе майбутнє, вона згорала, мов свічка. Часто, коли Фаїни Семенівни не було поруч, Віра просила, чоловіка аби той не залишав маму, створив всі умови для більш-менш пристойних умов існування.
– Все буде гаразд. – Запевняв і при цьому відводив очі набік. В нього були свої види на подальшу долю тещі.
Не минуло і шести місяців після того, як не стало Віри, як Іван привіз Фаїну Семенівну на її маленьку батьківщину: де народилася, там і пригодилася. Одна-однісінька серед величезного світу, мов суха билинка в широкому полі, якби хоч була якась родина! Коли-не-коли хтось таки навідався, допоміг чим-небуть.
Нині Фаїна Семенівна, як зозуля, не роки, а дні, години рахує. Буває, що її відвідує заклопотана сусідка. Принесе кухлик молока або мисочку борщу. Посидять. Погомонять. Вдосталь наплачуться, потім жінка квапиться додому, адже роботи в селі завжди вистачає. Теща залишається на самоті зі своїми гіркими думами. В кутку шкребе голодна мишка, в павутині бринить поневолена муха, ото вся розрада забутої, покинутої напризволяще жінки. Інколи грішні думки товчуться в голові.
Хреститься, дивиться в куток на ікону Божої Матері – просить прощення. Фаїна Семенівна, як могла допомагала в Івановому господарстві. Даремно хліба не їла. Навіть коли не могла тримати в руках сапки чи віника, то все рівно, поштарка приносила пенсію, солідну купку грошей.
Була непоганою доглядальницею за внуками. Як не стало Віри, то мати примічала, що зять все частіше зиркав шулікою. Старалася їсти окремо, бо він так пильно споглядав за нею під час трапези, ніби рахував кожну ложку, скільки разів хліба вкусила, що їжа ставала.
Фаїна Семенівна відчувала, що стає зайвою в уже чужій сім’ї, тим більше, що Іван налаштовував проти неї решту членів родини.
Звідки ж така байдужість? Але ж Івана народила і напоїла цілющим молоком мати-подолянка. Вона віддала йому своє тепло і доброту. Певно, хотіла, аби син виріс людяним і віруючим. В нього дорослі діти, є вже і внуки, невже жодного разу не приходила в голову думка: «А що мене чекає в старості?» Діти ж бачили, як ставився до старенької. То, може, обійде стороною турбота, піклування і любов його дітей та внуків.
Автор – Михайло СОЛОВЧУК.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
