fbpx

Коли стара подруга несподівано мені зателефонувала з пропозицією приїхати до неї на літо, хоч на тиждень, я й не думала, що моє життя аж так розвернеться

Ми вчилися з нею в одній групі і жили п’ять років в одній кімнаті. Звичайно, що вона пробувала мене звести зі своїм братом, але з цього нічого не вийшло – відстань і різниця в п’ять років робила своє. Я ще хотіла знайти кохання. Від якого б крутилася голова, а Василь вже хотів мати дружину, яка б готувала йому сніданки та прасувала сорочки.

Які в гуртожитку сніданки – хліб з чаєм і на обід запарена мівіна.

Віталіна трохи тоді образилася, але потім змінила гнів на милість:

– Я просто надто тебе люблю і хотіла аби ми ніколи не розлучалися.

Але доля розлучила нас на довгі роки. Мене закинула в іншу область, куди я втікала від нерозділеного кохання. А в Віталіни все було розплановано, як і в її брата – вона чи не змалку знала, що вийде заміж за свого сусіда.

Далі у неї голова була зайнята дітьми, та й я не хотіла писати, бо ж чим тут похвалишся, коли одне нерозділене кохання я змінила на інше?

Та ще й гірше, директор школи, який мені клявся, що от-от розійдеться з жінкою, спокійнісінько собі стояв, коли його жінка за мною ганялася по школі.

Звичайно, що після такого й мови не було, що я там залишуся і я вернулася додому, де просто існувала.

Добре, що в Віталіни стало більше часу на інтернет і ми часто спілкувалися, що вже світлий промінчик в мороці мого життя.

Коли Віталіна мені зателефонувала, я якраз розмірковувала чи варто зав’язувати стосунки з чоловіком, який в сорок років ще не визначився чи хоче він родину.

– Розумієш, Віталіно, він дуже гарний, інтелектуальний і від нього гарно пахне. Але ж мені вже сорок і ще чекати, коли він надумає мати дітей? чи не змарную я на нього час, якого у мене й так немає?

– Слухай. Перестань про це думати і зважувати всі варіанти. Приїжджай до мене, відпочинеш і голову провітриш. От і визначиш, чого тобі треба в житті.

В Віталіни було дуже гарно – чисте повітря, ставки, комарі… Тихі вечори під сюрчання коників, червоні заходи сонця і нічна прохолода…

Отак я насолоджувалася гостиною, як несподіваний гість порушив мою ідилію. Так, той самий Василь:

– Добрий вечір, Квітославо. Не думав, що тебе тут зустріну.

– І я, – кажу йому, а в душі щось шкребе, що Віталіна не так вже й невинно запросила мене до себе.

Отак ми собі любесенько говорили та згадували минуле. Між іншим, Василь сказав, що зараз неодружений, жінка дітей вивезла за кордон, а він лишився сам з усім майном.

Я теж сказала, що не знаю чи продовжувати стосунки і в його очах загорілася та ж ідея, що й в моїх. Нарешті, я хотіла того ж, що й він – затишку, дітей і собаку.

Хоч мою голову не покидала ця думка, але я не хотіла робити перший крок. Подумала, якщо він наважиться. Тоді я теж буду не проти.

Але Василь просто приходив, теревенив зі мною і йшов.

А мене аж смикає від нетерплячки. Добре, що хоч Віталіна нічого не каже.

І. коли я вже відкрила було рот, щоб відкрити подрузі душу, вона мені й каже:

– Знаєш, добре, що тоді ти Василю відмовила. Ви дуже різні люди і зараз я б не хотіла, щоб ви були разом, як тоді.

– Чого? Ти вже мене так не любиш?, – спитала я, а серце аж зупинилося.

– Та ні, просто ти тоді була ще така юна, наївна. А тепер ти вже стільки чоловіків мала, що то аж непристойно.

Я сиджу така і очима кліпаю. Що вона мала на увазі? Це взагалі на що натяк? Невже і Василь такої самої думки і я собі це все придумала?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page