Ми вчилися з нею в одній групі і жили п’ять років в одній кімнаті. Звичайно, що вона пробувала мене звести зі своїм братом, але з цього нічого не вийшло – відстань і різниця в п’ять років робила своє. Я ще хотіла знайти кохання. Від якого б крутилася голова, а Василь вже хотів мати дружину, яка б готувала йому сніданки та прасувала сорочки.
Які в гуртожитку сніданки – хліб з чаєм і на обід запарена мівіна.
Віталіна трохи тоді образилася, але потім змінила гнів на милість:
– Я просто надто тебе люблю і хотіла аби ми ніколи не розлучалися.
Але доля розлучила нас на довгі роки. Мене закинула в іншу область, куди я втікала від нерозділеного кохання. А в Віталіни все було розплановано, як і в її брата – вона чи не змалку знала, що вийде заміж за свого сусіда.
Далі у неї голова була зайнята дітьми, та й я не хотіла писати, бо ж чим тут похвалишся, коли одне нерозділене кохання я змінила на інше?
Та ще й гірше, директор школи, який мені клявся, що от-от розійдеться з жінкою, спокійнісінько собі стояв, коли його жінка за мною ганялася по школі.
Звичайно, що після такого й мови не було, що я там залишуся і я вернулася додому, де просто існувала.
Добре, що в Віталіни стало більше часу на інтернет і ми часто спілкувалися, що вже світлий промінчик в мороці мого життя.
Коли Віталіна мені зателефонувала, я якраз розмірковувала чи варто зав’язувати стосунки з чоловіком, який в сорок років ще не визначився чи хоче він родину.
– Розумієш, Віталіно, він дуже гарний, інтелектуальний і від нього гарно пахне. Але ж мені вже сорок і ще чекати, коли він надумає мати дітей? чи не змарную я на нього час, якого у мене й так немає?
– Слухай. Перестань про це думати і зважувати всі варіанти. Приїжджай до мене, відпочинеш і голову провітриш. От і визначиш, чого тобі треба в житті.
В Віталіни було дуже гарно – чисте повітря, ставки, комарі… Тихі вечори під сюрчання коників, червоні заходи сонця і нічна прохолода…
Отак я насолоджувалася гостиною, як несподіваний гість порушив мою ідилію. Так, той самий Василь:
– Добрий вечір, Квітославо. Не думав, що тебе тут зустріну.
– І я, – кажу йому, а в душі щось шкребе, що Віталіна не так вже й невинно запросила мене до себе.
Отак ми собі любесенько говорили та згадували минуле. Між іншим, Василь сказав, що зараз неодружений, жінка дітей вивезла за кордон, а він лишився сам з усім майном.
Я теж сказала, що не знаю чи продовжувати стосунки і в його очах загорілася та ж ідея, що й в моїх. Нарешті, я хотіла того ж, що й він – затишку, дітей і собаку.
Хоч мою голову не покидала ця думка, але я не хотіла робити перший крок. Подумала, якщо він наважиться. Тоді я теж буду не проти.
Але Василь просто приходив, теревенив зі мною і йшов.
А мене аж смикає від нетерплячки. Добре, що хоч Віталіна нічого не каже.
І. коли я вже відкрила було рот, щоб відкрити подрузі душу, вона мені й каже:
– Знаєш, добре, що тоді ти Василю відмовила. Ви дуже різні люди і зараз я б не хотіла, щоб ви були разом, як тоді.
– Чого? Ти вже мене так не любиш?, – спитала я, а серце аж зупинилося.
– Та ні, просто ти тоді була ще така юна, наївна. А тепер ти вже стільки чоловіків мала, що то аж непристойно.
Я сиджу така і очима кліпаю. Що вона мала на увазі? Це взагалі на що натяк? Невже і Василь такої самої думки і я собі це все придумала?
Фото Ярослава Романюка.
