Свекруха мені попалася з характером. Сама була начальничком, тому й вдома командувала. Все їй було не так: не того я роду і вроди, дітей не можу на світ привести, сина її проти неї налаштовую, погано готую, прибираю і взагалі – все не так.
Скільки я просила чоловіка переїхати, та де там.
– Любочко, у мене державна робота, де я на таку зарплату куплю квартиру?
– Але винаймати можна!
– Але навіщо? У нас чудова квартира, гарне планування і розташування. Мама не завжди на тебе свариться.
Так, не завжди, інколи вона мене просто ігнорує.
– Доню, – це вже мама мене улещувала, – якби всі жінки йшли від чоловіків, бо мають поганих свекрух, то би сімей не було на планеті. Притретеся характерами і буде все у вас добре…
Я думала, що свекруха така, бо у нас дітей нема, коли ж через п’ять років я привела на світ донечку, то й тут не догодила: в дитини мала вага, дитину на штучному вигодовуванні, я даю дитині підгузки. А то шкідливо і з усіх сторін виходило, що я погана мати.
Коли ж у неї на роботі почалися неприємності, то я їй сказала:
– Тамаро Василівно, а давайте ви вийдете на пенсію, а я вийду на роботу?
– Що? І багато ти заробиш? Ти знаєш, який у мене авторитет, який вплив, які зв’язки? Ти це рівняєш зі своє мізерною зарплатою?
– Але зараз все розпадається, самі не спите вночі, я ж чую, як ходите і не можете заснути. Від того у вас і в голові паморочиться – від перенапруги. Ви подумайте.
Добре, що хоч тут мене чоловік підтримав і вона таки вийшла на пенсію. Тут я можу їй за доньку лише подякувати, бо вона просто ідеальна бабуся – всі уроки, гуртки, одяг, портфель – все це контролювала бабуся.
А якось я покликала її обідати, чоловік з донькою пішли гуляти і бачу я, що свекруха ложку поза рот тягне, а очі, мов скляні. Я тоді в швидку і так вона легко це все перенесла. Відтоді якось і перестала мені зауваження робити надто колючі.
Звичайно, що каже, що там пилюка і в доброї газдині такого не має бути. Чи там щось забула зробити, то теж приплітає сюди «добру дружину» чи «добру матір». Я вже так до цього звикла, що вже й не знаю, як би я без неї жила і без такого життєвого тонусу. Людина до всього звикає. А як подумаю, що вона вже геть старенька, то й змовчую їй, бо навіщо обтяжувати свою совість, адже потім за кожне слово гірко.
І ось сусідка мені й каже:
– Як вас Тамара Василівна хвалить, Любо, як хвалить. Каже, що якби не ви, то вона б до цих років не дожила в усіх значеннях. Каже, що ви їй двічі життя врятували, коли попросили на пенсію піти, і коли помітили одразу ті ознаки та не розгубилися. Каже, що щодень дякує за вас Богу.
Знаєте, якби мені от сказали, що на землю прилетіли інопланетяни, то я б менше здивувалася, ніж від таких слів свекрухи! То чужій людині вона мене розхвалює, а сама мені стільки років й слова доброго не каже? ні, зараз вона мене не критикує аж так і за те їй дякую, але навіщо тоді так перед чужими мене хвалити? Ще й Богу вона за мене вдячна? Чому вона це мені в очі не скаже, якщо так думає? І якщо чесно, то я дуже сумніваюся, що її слова щирі. Одним словом не можу я зрозуміти, що ж свекруха має на увазі, а ви б як сказали?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота