– Одразу подаруй йому дитину! – у свій час мама говорила сестрі. – Не зробиш його татком, він знайде жінку, яка погодиться, ще й з задоволенням!
– Ми перед весіллям домовилися, що у нас не буде спільних дітей, – відмахувалася від неї Віра. – І навіщо? Пашка моїх Вітьку і Дімку як рідних любить! Ні в чому їм не відмовляє.«»
Так, договір перед весіллям був. Ще на самому весіллі мова про це зайшла. Віра вийшла заміж за Пашу маючи синів від першого чоловіка. Хлопчаки були почесними гостями, сиділи за одним столом з дорослими близькими родичами.
З хлопчиками поряд влаштували маму Паші, яка підняла тост за швидку появу дитини у молодят під приводом «онуків хочу».
– Мама, придивися до хлопчаків поруч, ось тобі онуки! – відповів їй Паша, кивнувши в сторону Віті і Діми.
– Онуки? Я рідних хочу!
– Вони тепер нам рідні! Звикай! – суворо припечатав Паша.
Сестра потім багато разів скаржилася на свекруху:
– Дістала вже! Коли я подарую їй онука, та коли ж уже? Ніколи! Я маю вже, мені вистачить! Жити не дає, постійно запитує, чи не при надії я.
Наша мама не відступала від мами Паші:
– Прекрасний у тебе чоловік, без поганих звичок, усе в дім несе. Живете, як у Христа за пазухою. Не гальмуй, Вірко! Подивися, як він до хлопчиків твоїм тягнеться, уяви, який він буде щасливий, коли у нього власна дитина з’явиться?
Ближче до десятої річниці весілля ці розмови вщухли. До п’ятнадцятої – майже припинилися, з незадоволених тільки свекруха Віри зрідка згадувала про упущену можливість стати бабусею.
Вітя одружився, Віра стала наймолодшою бабусею. Діма поїхав вчитися до столиці, знайшов там підробіток, завів дівчину. Тільки Віра і Паша залишилися одні в купленій ними трикімнатній квартирі.
Напевно, свекруха сестри зовсім змирилася б з тим, що в Паші не буде рідних дітей, а є тільки Вітя і Діма, якби не грім серед ясного неба: у Паші є коханка при надії, він подає на розлучення.
Зараз Вірі сорок сім років, Паші – сорок три роки. Жінці, яка чекає дитину від Паші, нещодавно виповнилося тридцять. У неї є свої діти, теж двоє, хлопчик і дівчинка. Якщо не плутаю, хлопчик ходить в садок, дівчинка – учениця молодших класів.
Віра переїхала до мами, Паша забрав коханку і її дітей в їх квартиру. Він збирається виплатити Вірі вартість її половини.
Свекруха Віри не втрималася, зателефонувала їй:
– А я тобі казала, щоб ти дитину йому подарувала! Все ж таки буде у мене рідний онук чи внучка!
Мама мовчить, тільки головою хитає: Пашу вона вважає «золотим» чоловіком, а що коханку завів – Віра сама винна, від такого чоловіка можна треба мати дітей.
Пашу, напевно, можна зрозуміти: його дружина стала бабусею, а йому було відмовлено в праві стати батьком власної дитині. Але ж він сам погодився з Вірою, він сам одружився на жінці, яка на березі його попередила, що мати дітей більше не хоче.
Але ж він сам на все погодився. У чому ж тоді моя сестра винна?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
