Коли свекруха приїжджає з заробіток, то я вже знаю, що це буде все нелегко для мене і ще буде мені відлунювати кілька місяців.
Діти стануть неконтрольовані, порівняння будуть не на мою користь, а та й рада, навіть не буде старатися трохи збавити оберти в догоджанні та подарунках.
Я купу разів з нею відверто говорила, просила якось подумати про те, що ми не зможемо потім купувати чи дарувати дітям те, що вони хочуть і це буде впливати на всіх.
Але вона лиш махала рукою:
– Для цього я там і працюю!
Я знала, що свекруха працює в Італії, але я не тому виходила заміж за Сашка, я його любила і він не був з тих дітей, який не знає ціну грошам.
В наш час це велика рідкість.
Хоч свекруха й подарувала нам квартиру, але ми стараємося також відкладати на власну, бо хто його знає, квартира ж не наша, треба себе підстрахувати.
Хоч вона поки не планує вертатися додому, їй всього п’ятдесят три, але цілком може вийти заміж і привести чоловіка на квартиру.
Інколи я думаю, що вона легко могла б купити ще одну квартиру, якби не тринькала отак гроші на витребеньки.
І витребеньки якраз стали на порозі.
У всій красі стояла моя п’ятирічна донька і сяюча свекруха.
– Світланко, ти подивися, яку ми красу купили. Кароліна в цьому платті справжня модель!
– Так, – донька була певна в своїй виключності.
– Мамо подивися, бабуся мені ще купила туфельки, і сумочку, і блиск, і заколки і бантики…
Донька викладала все на стіл і вони обоє з бабусею світилися від щастя.
Здавалося б, заспокойся, не твої гроші і все буде добре.
Але тут є «але», донька мені цим платтям всі вуха прогуділа, вона ходила попри ту вітрину чи не кожного дня і як я казала, що у нас нема грошей на цю сукню, то вона лягала отак серед дороги і вимагала негайно купити її.
Я на таке спокійно реагую, дочекаюся, коли їй стане нудно і йдемо далі.
А тут бабуся його купила, то хто тепер мама?
Я ж уже сто разів говорила свекрусі і треба буде сказати сто перший.
– І скільки ти пролежала на асфальті, щоб бабуся тобі цю сукню купили?
– Ніскільки, ми ще й на морозиво ходили, – донька явно насолоджувалася тим, що сталося.
Коли вона побігла ще братикові показувати сукню, далі татові, далі телефонувати бабусі і дідусю, то я вирішила поговорити зі свекрухою.
– Алло Петрівно, ви ж знаєте, що ми збираємо гроші на квартиру і не можемо дитині купувати все, на що вона тицьне пальцем.
– Але це не «все», Світланко, це сукня, про яку дитина мріяла.
– Так, але вона через тиждень про неї забуде.
– Ой не думаю. Коли дуже щось хочеш і воно важко дістається, то буде ходити набагато довше.
– Ви її не знаєте, у неї іграшка, яку вона дуже хоче і ніяку більше в усьому світі, вона нею грається пів години від сили і все. Ми вчимо дітей мати найнеобхідніше і не толерувати культуру споживатства.
– Світланко, що за слова.
– Правильні слова. Планета вже задихається від сміття, але люди й далі купують і викидають.
– Все, все. Я зрозуміла, більше ніяких блискучих заколочок і так далі.
– Ні, Алло Петрівно, ніяких неузгоджених витрат на дитину. Вона має знати міру, а ви її балуєте.
Але свекруха на мене так глянула, а тоді й каже:
– Ти коли-небудь здійснювала чиюсь мрію?
– Я?
– Так, ти робила щось таке, що тобі й досі хтось згадує з вдячністю, каже, що це найкращий спогад в житті?
– Не знаю. Може, ще діти скажуть.
– А я знаю, що цей день Кароліна запам’ятає на все життя. Вона буде в цій сукні колись спати, а потім буде шити з неї для своїх ляльок одяг, коли ж вона дорослою знайде ці клаптики на горищі, то вона скаже: «Як же я любила ту сукню, мені її подарувала бабуся».
Я дивилася на свекруху, звичайно, вона може в таке вірити. Я от не пригадую з дитинства нічого такого, що б я дуже сильно хотіла і батьки мені купили, а я до цих пір згадую.
З одягу хіба хотіла модно виглядати і батьки мені давали гроші, але казали так:
– Ти дивися, купуй, що хочеш, але ти маєш в тому ходити.
Тому весь мій одяг і взуття були практичні і геть не блискучі чи лаковані.
Коли я була геть мала, то мені хотілося таку сумочку, як в сусідки. Це було якесь лаковане червоне чудо, м’яке на дотик. Але мені не давали довго її тримати в руках, бо була ціла черга з охочих її потримати і поносити.
Потім та сумочка пропала і ніхто більше її не бачив. Хто взяв так ніхто й не зізнався.
– Світланко, коли я була мала, то мені мама купила сарафанчик з червоною парасолькою на переді, тканина була сіра, не красива, але фасон був так вдало підібраний, що я в цьому сарафані почувалася, мов принцеса. Я одягала його тоді, коли він вже був давно на мене малий і тільки, коли не змогла в нього влізти, то тоді одягала в нього ляльку і так бавилася. Це одні з найкращих моїх спогадів. Колись не було чогось гарного аби сказати мамі – купи. Ні, одяг був або на виріст, або з сестри, або не приємний до тіла. Таким чином відбивалося бажання ходити по магазинах. Коли ж я хотіла сукню на випускний, як у модному журналі, то мама лишень пхинькнула і сказала, що має матерію в горошок і тітка Валя пошиє мені таке плаття, що такого ще ніхто не матиме. Я одна була в платті в горошок, справді, ніхто такого не мав. І мені й згадувати той випускний не хочеться через те плаття.
Я задумалася, так, це все пояснює, але ж все одно, речі не мають визначати настрій людини. Я не знаю, чи донька буде з теплотою згадувати про сукню бабусі, чи як те, як ми вночі рахували зорі і скільки разів зірка кліпнула, чи як братик заліз під ліжко, щоб не йти на горщик.
Я хочу аби моя донька раділа тому, що має, а не чекала, коли хтось їй купить річ, від якої вона буде щаслива кілька годин. Це ж не правильно формує поведінку. Хіба я перебільшую?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота(спеціально для intermarium.news).
