Звичайно, вона перепрошувала і подавала мені рушник, а я дивилася на Ігоря. Він тальки плечима знизав, мовляв, я ж тебе попереджав, ти сама цього хотіла.
Здавалося б треба було встати і піти, але ж то випадковість, може. вона хвилювалася від знайомства з невісткою?
А далі почалася розмова.
– Скільки тобі років, Анно?
– Мені сорок.
– Хм, Ігоркові тридцять п’ять, ти не переживаєш, що він через рік собі молоду знайде? Після сорока у жінки рік йде за три. Подумай.
Ігор пильно на мене дивився, мовляв, я ж тебе попереджав.
– А ти маєш власну квартиру?
– Ні.
– Машину?
– Ні.
– Може, ти працюєш на якісь гарній роботі?
– Я працюю в офісі.
– Боже, нічого за душею, а на такого молодого і гарного хлопця рота роззявила. Ми проти, Ігоре, такого шлюбу!
Я не знала, що робити, хотілося аби цієї зустрічі більше не було, а Ігор і далі дивився на мене, мовляв, я ж тебе попереджав, а ти сама хотіла «по-людськи».
То, виходить, я все сама й зруйнувала?
Навіть перед самими дверима батьківської квартири Ігор мені казав:
– Аню, давай вернемося, моя мама така, що ти й не уявляєш. Не треба цього.
Але я вперлася, як це так, не знати батьків коханого чоловіка, ми ж весілля плануємо.
Ігор мені чесно сказав, що його мама не хоче аби він женився і йому кожна дівчина не така.
– Повір, мама вміє переконувати, мама все зробить аби ми розійшлися. Я тобі це не кажу для того аби щось приховати, я кажу, бо вже це проходив. І не один раз. Аню, інколи краще з родичами не знатися.
Повір мені.
– Що ти таке кажеш? Якщо твої батьки люди без шкідливих звичок, то завжди можна знайти спільну мову.
– Не в цьому випадку.
Але я наполягала. Коли мати Ігоря відкрила двері, то вона бачила лише його, взяла за руку і перед моїм носом намагалася зачинити двері.
– Мамо, це моя наречена, Аня.
– Наречена? Я думала це на співбесіду прибиральниця прийшла раніше, – каже вона.
А далі був суп, розмова ота і та жінка, яка сюди летіла на крилах кохання, не могла встати з-за столу, бо так виснажено я почувалася.
Але не це мене бентежило. Наче під якимись чарами зникала й любов Ігоря до мене, кожне материне слово, наче знімало мені бали, наче ця Снігова королева сіяла лід між нами.
– В твоєму віці вже не варто носити такі короткі рукави, лікті видно.
– Ти якою фарбою сивину зафарбовуєш? Бери міцнішу, бо видно.
– Не налягай на солодке, сама розумієш…
Ми вийшли з гостини, а в голові у мене гупало лиш одне – до розписки лишався тиждень! Я витратила купу грошей на плаття, запросила рідних і друзів, колег по роботі в гарний ресторан, вже дала завдатки, спорожнила начисто свої заощадження, і в результаті втрачу все?
Ми не говорили про гостину з Ігорем, але я бачила його погляд, геть як материн. З кожним днем до розписки він все пильніше до мене придивлявся.
Нарешті вечір перед подією, я нікому нічого не кажу, що не знаю чи буде все, думаю, хай вже буде як є, хоч так побуду в білій сукні, бо ж не судилося інакше, видно.
Зранку Ігоря не було, я прокинулася від того, що в двері тарабанили друка і мама з татом.
Далі ми одягалися і їхали до РАЦСу, ніхто не питав, де Ігор, бо думали, що перед весіллям ми не мали бачити один одного.
І ось стою я в залі, нареченого ще нема, а до нашого оформлення десять хвилин. Я себе тримала з останніх сил, щоб не зіпсувати макіяж і ось двері відкриваються і на порозі… свекри, гарно одягнені. А за ними Ігор з свідком.
Я була така щаслива, у мене з пліч наче гора впала і я знову літала на крилах, бо мене люблять! Хай сорокарічну без квартири і машини, але мене люблять.
І живемо, і діти є, і квартира є. Все є, коли тебе підтримають, хіба не так?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
