Моя свекруха працювала в Італії і передавала сюди гроші. Спочатку вона думала, що буде впорядковувати хату в селі, але потім передумала.
– В те село ні пройти, ні проїхати. Продавайте хату і я додаю зверху та купимо велику квартиру в місті.
Вона приїхала на купівлю квартири, привезла більшу частину суми, плюс її хата і ми дали п’ять тисяч, хоч і не багато звучить, але ми два роки відкладали аби теж дати свою лепту.
А далі почали й ремонт робити, також всі разом, далі вже діти у нас пішли. Все було чудово.
І ось вернулася свекруха звідти і почала жити з нами і виявилося, що людина по телефону, то геть інша людина, ніж в побуті.
Я не розумію, скільки тих горнят від кави можна наскладувати по квартирі? Невже так важко помити за собою одне і його використовувати, але ж ні, треба взяти всіх в квартирі.
Але й не це стало тією соломинкою.
Прийшла свекруха і нам об’явила, що вона закохалася і її жених буде жити … з нами.
– Анатолій чудовий. Він вам сподобається. Ми давно переписувалися і тепер будемо жити разом.
Ми з чоловіком стояли і не знали, що й сказати. Свекрусі шістдесят два роки, який наречений? Та й куди?
Але вона наче нічого не розуміла, бо й справді привела цього чоловіка до нас жити і квартира перетворилася на якусь комуналку: безлад, їжі нема, ніхто не хоче готувати їсти та допомагати з дітьми. Навпаки, в мене склалося таке враження, що ще двоє дітей додалося.
Свекруха з Толиком за руки водяться і їх нічого більше не цікавить. Коли з наших з Ігорем зарплат нічого не лишилося і ми почали питати про гроші в свекрухи і її Толика, то та очі округлила і каже:
– Ви живете в моїй квартирі безплатно і ще й не хочете мені їсти дати? А Толик взагалі мало їсть.
– Може, вдень так, – буркнула я, – бо вночі у нас на кухні світломузика біля холодильника.
– То й що? він в своїй хаті, хай їсть, скільки хоче.
– Але хай на продукти скидається.
– Ще раз повторю, – взялася в боки свекруха. – ви живете безплатно, то хоч так заплатите.
Що тут було казати? Але наступні пів року ми жили наче в якійсь комедії. Я не витримала і попросила батьків допомогти.
Ми переїхали від свекрухи і хай вона з тим Толиком хоч не знаю, що роблять, з мене досить, я хочу людського ставлення і я краще буду переплачувати за житло, але мати людську гідність.
Без допомоги з двома дітьми нам ніяк не обійтися, тому мої батьки нам допомагають фінансово.
Але й це свекруху не влаштовує.
Якось прийшла до нас в гості і сказала, що тепер черга моїх батьків тримати нас на шиї.
Мені таке чути неприємно, бо ми з чоловіком не сидимо, а працюємо обоє і не наша вина, що такі зараз зарплати, а ми ще й дітей маємо на щось годувати і розважати. Ми так само вкладалися і в купівлю квартири, і в її ремонт, платили комуналку, купували в неї меблі і дрібнички різні.
Я розумію, що поїхати і заробити на все життя може й краще, але он як воно все обертається, що в планах одне, а на практиці й бачити людину не хочеш.
Я ще думаю, що цей Толик дуже ще боком нам усім вилізе, бо вже дуже він біля свекрухи примостився і вона йому про гроші не згадує, як ото нам. Чи можливо їй очі розкрити на все це?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
