– Що сталося, Семене?
– Віра сказала, що вона більше не хоче зі мною жити, що надто молода аби отак скніти.
– То як ти дітей ростив та її на заробітки відпускав, то тебе було треба, а тепер на вулицю?
– Мамо, вона ж на ту квартиру сама заробила.
– То й що? А ти де голову прихилиш?
– Та тут з вами якось помістимося, скільки мені там того треба?
Ой, душенько моя мила, як же мені бути? Я ніби знала, що Віра так зробить, коли вона на ті заробітки подалася та практично двадцять років безвилазно там прожила. Діти ще малі були. Коли вона поїхала і залишила їх на Семена.
– Як це ти таких малих дітей на чоловіка лишаєш, – питала я її тоді.
– Легко, не буде гуляти, то справиться!
І він справився. Він і коси Лесі навчився заплітати, прасувати, прати, їсти варити. Ми мало що зі свахою йому допомагали. А через п’ять років Віра привезла гроші на квартиру, то вже їй носа не можна було досягнути: в Лесі стрижка чому, Костик має ходити на бокс, надто багато грошей йде на продукти, має він економити…
– Щоб тут була чистота і порядок, а не як на орендованій квартирі, – казала вона, – Бо я тобі кажу – все будеш за свій рахунок переробляти.
– То й перероблю, чи ти думаєш, що моєї зарплати не стане?
– Думаю? Та я в тому певна!
Хіба любляча жінка таке б сказала?
Далі знову поїхала і вже заробляла дітям на квартири та на навчання. А тепер вернулася наче зуби робити, як щось там у них пішла суперечка: чи то Семен надто довго ванну займає, чи що вночі сопе, але вона раптом виставила його за двері:
– Досить з мене життя з тобою! Нічого доброго не пам’ятаю, лиш роботи і роботи! Йди до матері і не вертайся!
Семен пробував її якось заспокоїти, але вона сказала, що він їй чужий давно, жила з ним заради дітей, а тепер діти вже своїх дітей мають, то з неї досить.
І почав син жити зі мною, чоловіка мого рік як не стало, а наша хата давно потребувала господарської руки. Ні, син за ці роки перекрив хату й утеплив, але на тому було все, а тут вирішив, що зробить гарний ремонт, щоб можна було жити в комфорті.
Віра таки подала до суду, за нею лишилася її квартира, а син тільки відсудив машину, яку сам купив, нею й добирався на роботу.
Онуки мене не часто відвідували, розумію, що я їх не ростила, то й не мають вони до мене прихильності, але до Семена почали приїздити. То Леся з дітьми приїде, то Костик сам батькові допомогти на вихідні.
І так навколо хати діти об’єдналися, що я натішитися не могла – моє подвір’я таким веселим роки не було!
Навіть, діти скинулися на ремонт ванної, бо в Семена вже гроші скінчилися, то вони сказали, що роблять це й заради себе.
– А як взимку з дітьми приїдемо, то як буде, то, тату, не позика, а інвестиція.
Семен аж розплакався, чесно вам кажу, обійняв їх і плаче.
– Тату, та ми тебе не покинемо, ти чого?, – втішали вони його.
– Дякую, я не думав, що ви за мною підете.
– Тату, ми тебе любимо.
Отак ми собі живемо і добре живемо, як Віра на порозі, очі вибалушила і як рота розкриє:
– Та що це таке? Я на вас все життя працювала, грошей у вас купу вклала, а як прийшлося до діла, то мене діти цураються! Не хочуть до мене в гості приходити і онуків приводити, а все до тебе йдуть! То так ти їх виховав, так ти їм пояснив, чий вони хліб їли всі ці роки? Та у вас все з мого мозоля – до спіднього включно! Та я на вас управу знайду і квартири їхні заберу, хай знають. Так їм і перекажи!
Я пробувала її заспокоїти, але де. Вона така, що це й зробить, але я не розумію тоді, навіщо вона стільки років на ті квартир робила аби тепер забирати. Не можу собі пояснити її поведінку, а ви як думаєте – чого вона себе так веде?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота