Коли телефонувала донечці і сину з новиною, то очікувала чого завгодно, але не такої реакції. У моїх мріях вони приїхали б і узяли все в свої руки, та я почула: “Тобто, про нас ти не подумала, так? От так узяла і залишила дітей без нічого, мамо?”.
Для своїх дітей я не шкодувала ні сил, ні часу, ні здоров’я свого. Бачте, так склалось життя що я сама їх на ноги підіймала і мусила дбати про них уже дорослих, бо ні в жодного життя медом не було.
Я мала чоловіка, та от так виходило, що саме я сім’ю годувала і тримала “на плаву”. Василько бренькав на гітарі, був при хаті, варив їсти і майстрував стільці на продаж, а от роботи знайти не міг – не той характер.
І думала піти від нього, так погляну на подруг і бачу, що мені сором жалітись: не заливає за комір, мене кохає, гарний господар, у гречку не стрибає. Ото що гроші не заробляє, так уже й прикро його залишати. Так собі й тягнулась.
Мусила я працювати і підробляти, бо діти у мене обоє розумні були і я мала бажання дати обом гідну освіту. Вони вчились гарно, я трудилась активно, то так ми ту мою мрію і втілили в життя – обоє закінчили інститути з червоними дипломами.
Так я собі й далі допомагала їм усім, навіть, уже коли сім’ї створили. Я не могла і не вміла якось про себе лиш дбати – для них і для них. Продукти носила з магазину, чи онуків до себе забирала. То ж діти мої, хто, як не мама рідна виручить, правда ж?
Та от не стало мого Василя і я якось уже відчувати стала себе не в такій силі. Ну а як, коли зозуля сімдесятий рік кує? А ще ж трудилась усе життя і до себе не дослухалась, то й коліна мені віддячили – ледь ходжу. Що крок – то радість.
Але от так якось, що все я сама та все сама. Діти на роботі все у відрядженнях світом їздять, онуки навчаються. За минулий рік лиш двічі і навідали обоє, та й то мимохідь. Навіть, коли у стаціонар потрапила, і їх набрала, то говорити довго не могли:
— Ми на карту тобі гроші скинули. У медсестер попроси і все, що треба придбають.
Оцей час мене лиш племінниця і виручала. Годує, продукти приносить, за комунальні оплачує і всі питання життєві, все у мене через Ніну. Терпляча і добра і вислухає і розрадить.
Ну а це, сусідка до мене прийшла:
— Галю, а що ти собі думаєш далі? Дітям телефонуй,хай допомагають. Як то вони тебе забули геть? Або вже шукай людину, яка буде тебе глядіти чи за гроші, чи за спадок. Бо ж ти вже й встаєш насилу.
Права була вона. Того ж вечора набрала я дітей і кажу, що от знайшла я людину, яка мене догляне за спадок, бо сама я вже не варта і підвестись.
Думала я, що діти приїдуть, що усе в свої руки візьмуть:
— Як то – за спадок, мамо? Тобто ми тобі і не діти вже? Нам нічого?
Ображені дуже, бо ж я чужій людині їхнє віддати надумала. Ото і все, чого я досягла. Тиждень минув, та жоден не приїхав. Онук лиш зайшов посидів трішки привіт від мами передав та й по всьому.
От і думаю я, а може з племінницею домовитись. Та уже хай вона мене глядить, як такі справи? А з іншого боку: є й діти у мене, шкода обділити, вони ж і справді працюють, роботи важкі і відповідальні.
То як же бути, аби потім гірко не шкодувати?
Головна картинка ілюстративна.
