fbpx
Історії з життя
Коли ті хто так і не виїхав із нашого села, запитують у мене, чому ж я в такі умови повернулась, то я ховаючи очі відповідаю, що скучила за домом рідним і як би не було, а вдома таки вдома. Люди кивають головами і зітхають скрушно. А мені соромно сказати правду.

Коли ті хто так і не виїхав із нашого села, запитують у мене, чому ж я в такі умови повернулась, то я ховаючи очі відповідаю, що скучила за домом рідним і як би не було, а вдома таки вдома. Люди кивають головами і зітхають скрушно. А мені соромно сказати правду.

Живу я на Харківщині і так склалось, що майже три роки тому мене донька до себе в столицю забрала. Вона заміж вийшла там, квартира у зятя своя, а вона стала мамою одразу двох діточок. Ще коли виношувала вона їх, зле їй було, то я на її прохання і приїхала.

Квартира у зятя не надто й велика – 45 квадратних метрів. Але поки донька при надії була, та в стаціонарі лежала, ми всі разом добре вміщалися. Від мене навіть було більше користі, бо я допомагала по господарству. Та що там допомагала, приблизно до 4-5 місяця її терміну, я вже всю роботу робила сама.

Після появи малих я й спати припинила. Донька з ліжка ледь вставала, то я все по дому і з малими була. Важко і біля них двох і біля доньки, але ж потрібно було. Ну хто, як не я. Добрий у мене зять – завжди допомагав і дякував щиро.

Все шкереберть пішло, щойно дітки трішки підросли і донька вже сама з ними справлялась. Відчувала я що ставлення і доньки моєї і зятя різко змінилось. Все частіше відмовчуються при мені, ніби як я окремо, а їхня сім’я окремо. А оце почула розмову їхню нещодавно:

– Не розумієш, що тут 45 квадратів лише? Дітям простір свій потрібен. Куди їм ліжка ставити, якщо там твоя мама спить. Кімнати дитячої не маємо.

– А що я тобі зроблю? На вулицю пропонуєш виставити, чи як?

– Ой, не починай! Є у вас дім в селі ж? Туди люди повертаються. У чім питання взагалі?.

Я не витримала, наступного дня зібрала речі та поїхала сама до села. Подвір’я моє густо поросло бур’янами, а город заріс сливняком.

Запитують у мене, нащо ж я повернулась, люди он виїздять, а я приїхала. А я кажу що скучила. Ховаю очі і сльози свої, адже ні дитина моя, ні зять навіть не пробували мене зупинити. Ніби так і потрібно.

05,01,2023

Головне фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page