На роботу спізнилася, догану отримала, проєкт віддали іншій, яка присвоїла мою ідею, попередили, що звільнять, зарплати ще не було аби я собі купила бодай кави на завтра, щоб зранку не повзати сонною мухою. Перед під’їздом перегоріла лампочка і я стала ногою в велетенську калюжу, захляпала плащ… Я вже бігла по сходах аби сховатися від усього світу за дверима квартири і тут мені просто в обличчя син тицяє собача:
– Мамо! Це мій длуг!
І на цьому слові собача починає робити свою справу…
Сіла я на стільчик і не знаю, хто скавулів більше. Чому так? Чому життя пішло шкереберть і за що?
Я ж добра людина, нікому не робила нічого поганого, ніколи. Жила в ілюзії, що всі навколо добрі і милі, що чоловік мій найкращий, подруга – вірна, свекруха мала важку долю, тому й така зараз. Всіх жаліла, допомагала, а тепер хто мені допоможе?
Не знаю, щоб я робила, якби не мама. Вона взяла ганчірку і протерла підлогу, поставила переді мною горня з чаєм і сказала:
– Я не могла його не взяти, твій син весь у тебе, тому сама його переконай віддати собаку в добрі руки.
Я зітхнула, адже мій Василько весь у мене – такий самий наївний.
– Сину, ми не потягнемо ще й собачку. Ти ж знаєш, що мама працює цілий день і хто буде з ним гуляти? На які гроші ми його будемо годувати?
– Мамо, дядько казав, що зробить з нього му-му, і бабуся його забрала і сказала, що то наш собака.
Мама розгублено розвела руками.
– Доню, я не могла вчинити інакше. Але я його собі не візьму, у мене й так два кота!
Звичайно, що все маю вирішувати я, тепер має бути так.
Хоча, якщо добре подумати, то я завжди все й вирішувала: що ми їстимемо, скільки відкладатимемо на відпочинок, кому що треба купити… Та й заробляла я теж непогано, більше від чоловіка, але була змушена піти звідти, щоб не бачити його більше і той колектив.
Тепер на побігеньках, заробляю авторитет, а сил вже нема ніяких. А цей собака, то наче мені випробування на міцність моїх принципів, які тримають мій маленький світ.
«Якщо вони не похитнулися, коли чоловік пішов, то чого зараз має щось змінитися?».
Бо так і було: поки я годувала чоловіка, піклувалася про родину, позичала подрузі, допомагала свекрам, чоловік з подругою веселилися на всю. А тоді з отакенними очима почали просити вибачення:
– Вернися, ми виправимося, – казали обоє.
І я б радо вернулася, але та холоднокровність з якою вони мене дурили, була за межею розумного. Вони не розуміли, що я робила для них все не тому, що я така собі наївна і глупа, а тому, що любила їх і хотіла аби у них все було добре, щоб життя їхнє було кращим і раділа, коли й справді робила їхній побут чи душевний стан, кращими.
Переїхала тоді до мами в наше містечко і почала жити з самого початку. Але життя кожен день підкидало отакі сюрпризи кожен день і я не розуміла, чому, адже я – добра людина!
Через два роки я гуляла в парку з сином, Джеком і донечкою Христинкою. Я раділа сонцю, вітру, усмішці сина, гавкоту собаки і сопінню доньки. Навіть не знаю, чи була б я зараз така щаслива, якби тоді Джека не приніс син. Ми не пішли б до ветеринара і там я не зустріла свого чоловіка, який стояв у черзі з котом. Між нашими домашніми улюбленцями пролетіла іскра і між нами також, ще кілька зустрічей у клініці, далі обмінялися номерами телефонів, далі дали собі час пізнати один одного. Думаю, що правильно таки собі казати: «Все мине», тоді маєш надію, що погане мине швидше, а добре треба навчитися зберігати на довше. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота