Заступник повів носом, принюхуючись до карколомного аромату її парфумів, потім все-таки запитав:
– Ви з якого питання?
– З питання працевлаштування, – підморгнула вона йому. – Ви ж, Леонід Павлович?
– Так… – кивнув він.
– Ось. Мені сказали до вас звернутися. – І вона чарівно посміхнулася.
Вона взагалі вся світилася від щастя. Від неї віяло справжньою жінкою, і заступнику тут же захотілося поговорити з нею на абстрактні теми, але він вчасно схаменувся. І зробив суворий вигляд.
– Так, пані… Ви вивіску на вході в будівлю уважно читали?
– Звичайно, – захихотіла вона. – А що?
– Ви маєте поняття, чим займається наш заклад?
– Так-так, звичайно. – Вона раптом схаменулася, зробила скромне обличчя і присіла на стілець, але так, щоб при цьому максимально продемонструвати свої чарівні ніженьки. – Я ж готувалася до приходу сюди.
– Готувалася… – посміхнувся заступник. – З вашої спідниці, і взагалі, зовнішнього вигляду, ми вас навіть секретарем взяти не зможемо.
– Чому? – насторожилася вона.
– У нас дуже серйозний заклад. Розумієте мене? До нас міністри ходять як до себе додому. І ви що, будете сидіти ось так, як переді мною?
– А вам що, не подобається? – Дівчина дзвінко зареготала – Дивно. А мені зазвичай компліменти роблять.
– Ану, швидко припиніть тут сміятися! – Заступник легенько ляснув долонею по столу. – Тут вам не танцюльки! І взагалі, жінко, нам ви точно не підходите. На жодну посаду не підходьте.
– Але чому? – Тепер вона зробив жалісливе лице.
– Тому що ви з кожного приводу смієтеся як… Де ваша стриманість? Де скромність? Де серйозність, врешті-решт? Нам нового директора не можуть підібрати вже кілька місяців, тому що розуміють, чим ми займаємося. А ви тут зі своїми хіхоньками весь наш апарат розслабите. У нас же майже одні чоловіки в колективі. Їм розслаблятися не можна.
– А чому тоді у вас директора досі немає? – здивувалася вона. – Це що за шарашкіна контора така?
– Заспокойтеся, жінко. Кажуть, днями має з’явитися. Автор винаходу, над яким ми зараз і працюємо… Судячи з цього самого винаходу, сувора буде людина. Так що, йдіть-но ви в інше місце роботу шукати… Вам на подіум треба, або в театр. Ви співати вмієте?
– В караоке співаю, – посміхнулася вона радісно.
– Ось. – Начальник схвально кивнув. – Ви можете і співачкою стати. З вашою зовнішністю у вас це дуже навіть вийде.
– А може, все-таки, візьмете? – Вона подивилася на заступника своїми прекрасними очима. – Дуже вже мені в науці попрацювати хочеться.
Леоніду Павловичу раптом стало її шкода.
– Панянко, мила, в науці не працюють, в ній живуть. Розумієте? Адже ми в цій науці цілодобово. Навіть вдома, коли спимо, нам ночами ці формули сняться, і креслення всякі…
– Ось і я так само хочу перейматися…
Він знизав плечима.
– Гаразд… Коли новий директор прийде, спробую за вас поклопотатися. Але ви вже в наступний раз приходите не в такому вигляді, будь ласка. Одягніться простіше…
– Гірше?
– Простіше, я кажу. І спідницю довшою.
– На скільки довшою? – Вона діловито подивилася на себе. – Ви мені пальцем ткніть, доки повинна бути спідниця?
– Просто нормальна, – відповів він, милуючись.
Гаразд, – зраділа вона. – А волосся перефарбовувати треба?
– Добре було б, – кивнув він.
– А мені здається, з блондинками завжди веселіше, – затявся вона.
– Ви що, знову забули? – Заступник строго подивився на жінку. – Нам тут не до веселощів. Ми серйозною справою займаємося.
– А в свята? Блондинки ж на корпоративах народ більше всіх і заводять!
– Які ще корпоративи? – щиро здивувався заступник. – У нас цих корпоративів ніколи не було.
– А ось я почну тут працювати, і тоді вони точно будуть! – вигукнула вона.
– Так… – Заступник пригнічено захитав головою. – Ви от самі все псуєте. Скажіть ще, що ви і в караоке співаєте голосніше за всіх.
– Звісно. Я в інституті завжди в самодіяльності виступала.
– Цікаво… – Заступник навіть здивувався. – В інституті, значить, ви все-таки, вчилися? Закінчили хоч?
– Диплом з відзнакою!
– Ось навіть як… – У заступника на обличчі з’явилася неприхована печаль. – І що ж ви, жіночко, з таким дипломом, а так одягаєтеся? Ви ж, виходить, освічена, а все в дівчисько граєтесь… Так… З дипломом ми звісно, вас взяти зможемо… Цікаво, а спеціальність у вас яка?
– Зараз покажу. У мене тут для вас один папірець є …
Жінка раптом стала серйозною, полізла в свою сумку і дістала звідти офіційний документ.
– Ага… – Заступник взяв цей папір і почав читати: – «Наказом міністра…» – Він раптом осікся і злякано подивився на жінку.
Вона спокійно знизала плечима, і сказала:
– Так вийшло, що наш з вами Міністр сам не зміг мене представити колективу. Але до обіду він обіцяв під’їхати.
– Так ви… – Леонід Павлович знову уперся очима в документ, – та сама Ірина Костянтинівна, про яку тут?.. І саме ваш винахід ми…
– Абсолютно вірно, дорогий мій заступнику. – Жінка знову посміхнулася. – Я сподіваюся, ви не сильно засмутитеся, якщо я стану вами керувати?
– А я сподіваюся, що ви не сильно на мене образилися? – Заступник швидше встав з крісла. – Такі вже ми тут всі… Консерватори…
– Нічого… – Вона встала, і простягнула Леоніду Павловичу свою тендітну руку. – Спрацюємося. І, до речі… На рахунок майбутніх корпоративів. Я вас не обдурила. Вчіться співати в караоке…
І новий директор весело засміялася.
Автор:
Фото ілюстративне.
