fbpx
Історії з життя
Коли ця блондинка увійшла в кабінет, у заступника директора перехопило подих. – Привіт! – посміхнулася вона йому привітно. – Як справи? Таких дамочок в цьому закладі ще не було. Здавалося, жінка переплутала, і замість подіуму для показу моделей забрела в сумовитий кабінет директора дослідницького інституту

Заступник повів носом, принюхуючись до карколомного аромату її парфумів, потім все-таки запитав:

– Ви з якого питання?

– З питання працевлаштування, – підморгнула вона йому. – Ви ж, Леонід Павлович?

– Так… – кивнув він.

– Ось. Мені сказали до вас звернутися. – І вона чарівно посміхнулася.

Вона взагалі вся світилася від щастя. Від неї віяло справжньою жінкою, і заступнику тут же захотілося поговорити з нею на абстрактні теми, але він вчасно схаменувся. І зробив суворий вигляд.

– Так, пані… Ви вивіску на вході в будівлю уважно читали?

– Звичайно, – захихотіла вона. – А що?

– Ви маєте поняття, чим займається наш заклад?

– Так-так, звичайно. – Вона раптом схаменулася, зробила скромне обличчя і присіла на стілець, але так, щоб при цьому максимально продемонструвати свої чарівні ніженьки. – Я ж готувалася до приходу сюди.

– Готувалася… – посміхнувся заступник. – З вашої спідниці, і взагалі, зовнішнього вигляду, ми вас навіть секретарем взяти не зможемо.

– Чому? – насторожилася вона.

– У нас дуже серйозний заклад. Розумієте мене? До нас міністри ходять як до себе додому. І ви що, будете сидіти ось так, як переді мною?

– А вам що, не подобається? – Дівчина дзвінко зареготала – Дивно. А мені зазвичай компліменти роблять.

– Ану, швидко припиніть тут сміятися! – Заступник легенько ляснув долонею по столу. – Тут вам не танцюльки! І взагалі, жінко, нам ви точно не підходите. На жодну посаду не підходьте.

– Але чому? – Тепер вона зробив жалісливе лице.

– Тому що ви з кожного приводу смієтеся як… Де ваша стриманість? Де скромність? Де серйозність, врешті-решт? Нам нового директора не можуть підібрати вже кілька місяців, тому що розуміють, чим ми займаємося. А ви тут зі своїми хіхоньками весь наш апарат розслабите. У нас же майже одні чоловіки в колективі. Їм розслаблятися не можна.

– А чому тоді у вас директора досі немає? – здивувалася вона. – Це що за шарашкіна контора така?

– Заспокойтеся, жінко. Кажуть, днями має з’явитися. Автор винаходу, над яким ми зараз і працюємо… Судячи з цього самого винаходу, сувора буде людина. Так що, йдіть-но ви в інше місце роботу шукати… Вам на подіум треба, або в театр. Ви співати вмієте?

– В караоке співаю, – посміхнулася вона радісно.

– Ось. – Начальник схвально кивнув. – Ви можете і співачкою стати. З вашою зовнішністю у вас це дуже навіть вийде.

– А може, все-таки, візьмете? – Вона подивилася на заступника своїми прекрасними очима. – Дуже вже мені в науці попрацювати хочеться.

Леоніду Павловичу раптом стало її шкода.

– Панянко, мила, в науці не працюють, в ній живуть. Розумієте? Адже ми в цій науці цілодобово. Навіть вдома, коли спимо, нам ночами ці формули сняться, і креслення всякі…

– Ось і я так само хочу перейматися…

Він знизав плечима.

– Гаразд… Коли новий директор прийде, спробую за вас поклопотатися. Але ви вже в наступний раз приходите не в такому вигляді, будь ласка. Одягніться простіше…

– Гірше?

– Простіше, я кажу. І спідницю довшою.

– На скільки довшою? – Вона діловито подивилася на себе. – Ви мені пальцем ткніть, доки повинна бути спідниця?

– Просто нормальна, – відповів він, милуючись.

Гаразд, – зраділа вона. – А волосся перефарбовувати треба?

– Добре було б, – кивнув він.

– А мені здається, з блондинками завжди веселіше, – затявся вона.

– Ви що, знову забули? – Заступник строго подивився на жінку. – Нам тут не до веселощів. Ми серйозною справою займаємося.

– А в свята? Блондинки ж на корпоративах народ більше всіх і заводять!

– Які ще корпоративи? – щиро здивувався заступник. – У нас цих корпоративів ніколи не було.

– А ось я почну тут працювати, і тоді вони точно будуть! – вигукнула вона.

– Так… – Заступник пригнічено захитав головою. – Ви от самі все псуєте. Скажіть ще, що ви і в караоке співаєте голосніше за всіх.

– Звісно. Я в інституті завжди в самодіяльності виступала.

– Цікаво… – Заступник навіть здивувався. – В інституті, значить, ви все-таки, вчилися? Закінчили хоч?

– Диплом з відзнакою!

– Ось навіть як… – У заступника на обличчі з’явилася неприхована печаль. – І що ж ви, жіночко, з таким дипломом, а так одягаєтеся? Ви ж, виходить, освічена, а все в дівчисько граєтесь… Так… З дипломом ми звісно, вас взяти зможемо… Цікаво, а спеціальність у вас яка?

– Зараз покажу. У мене тут для вас один папірець є …

Жінка раптом стала серйозною, полізла в свою сумку і дістала звідти офіційний документ.

– Ага… – Заступник взяв цей папір і почав читати: – «Наказом міністра…» – Він раптом осікся і злякано подивився на жінку.

Вона спокійно знизала плечима, і сказала:

– Так вийшло, що наш з вами Міністр сам не зміг мене представити колективу. Але до обіду він обіцяв під’їхати.

– Так ви… – Леонід Павлович знову уперся очима в документ, – та сама Ірина Костянтинівна, про яку тут?.. І саме ваш винахід ми…

– Абсолютно вірно, дорогий мій заступнику. – Жінка знову посміхнулася. – Я сподіваюся, ви не сильно засмутитеся, якщо я стану вами керувати?

– А я сподіваюся, що ви не сильно на мене образилися? – Заступник швидше встав з крісла. – Такі вже ми тут всі… Консерватори…

– Нічого… – Вона встала, і простягнула Леоніду Павловичу свою тендітну руку. – Спрацюємося. І, до речі… На рахунок майбутніх корпоративів. Я вас не обдурила. Вчіться співати в караоке…

І новий директор весело засміялася.

Автор:

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page