Коли у квітні минулого року поріг моєї квартири переступив син із невісткою, я була дуже тому рада. Вони саме на відпочинку були за кордоном, коли усе те почалось. добре, що не вдома, бо вже до того часу і будинку такого не існувало. Пожили ми під одним дахом сяк-так зо два місяці і зрозуміли, що діла не буде – треба роз’їжджатись. Винайняли вони квартиру і з’їхали, а нещодавно син із папірцями якимись прийшов, а поруч нього жінка незнайома.

Зразу у нас із невісткою стосунки не склались. Ще на весіллі мені не сподобалось те, що вона до тамади підійшла з окремим проханням, аби той не просив її називати мене мамою. Мені було дуже це неприємно, хоч вона і пояснила що ніколи не зможе так до мене звернутись, адже для неї є і буде єдина мама – її покійна. Я все розумію. але ж можна було б хоча б про людські очі так зробити. Досі у вухах її “Дякую, Ірино Олегівно, за таке гарне свято і за те, що виростили такого сина”. Ще тоді на мене усі з подивом поглянули, а подруга прямо запитала: “А чого не мама?”.

Коли разом жити почали багато нюансів виплило. Наприклад я користуюсь лиш одним засобом у домі – милом господарським. за роки звикла ним і посуд мити і сантехніку і підлогу. Натру на тертці, так ним і перу у пральній машинці, ну і вікна ним мити дуже гарно виходить. Зрештою, це економно дуже. У мене на місяць на все два шматки іде. Тобто усього двадцять гривень і дім чистий.

А невістка одразу накупила купу усякої всячини. То для вікон, то для посуду, тим руки мити, тим вбиральню, тим сантехніку. У мене від різномаїття запахів аж голова обертом пішла. та й не хочу я їсти з посуду, що вимито отими гелями. Одразу мені зле стало.

Їсти вона готувала одразу чомусь окремо і лиш на дві порції. Мої каструлі з борщем, котлетками і голубцями так ніхто і не відкривав. Мені син сказав, що у них харчування особливе якесь, вони вираховують там щось, їдять дрібними порціями, але часто. Але всі ті виправдання пролунали запізно – я вилила борщ і винесла котам під під’їзд усе що наварила нажарила для них.

Я почала помічати, що невістка по-тихеньку, мовчки стає мою хату до своїх рук прибирати. Уже чашки якісь нові з’явились, каструльки, дощечки. Дивлюсь, а вона і пилосос придбала і штори нові в кімнату. Я одразу сказала, що живуть вони в моєму домі а я усього того не хочу бачити. Я звикла віником замітати і штори мені в тій кімнаті сподобаються чорні, а не з квітками, як невістка повісила.

А одного вечора до мене син підійшов і сказав, що ми повинні поговорити серйозно. За його словами, вони з жінкою повинні своє життя з нуля будувати, адже повернутись їм нікуди. Він попросив мене не напосідати на його дружину, адже він її любить і вважає усі її дії правильними.

— Ти нас прийняла, мамо, але чомусь думаєш. що з появою у домі двох дорослих людей твій уклад життя не зміниться. Ти вважаєш правильним одне, а ми  – інше зовсім. Ми твого не чіпаємо, нічого не змінюємо, але зрозумій, ми ж теж люди і життєвий простір нам також потрібен для нас комфортний.

Я тоді не втрималась і таки ляпнула, що комфорт їм буде у своїй хаті а поки в мене вони живуть, то повинні до господині дому повагу виявляти.

— Мамо, – каже син мені, – Ти мене не почула зовсім і все одно своєї гнеш. Я дуже цього не хочу, але бачу, що інакше не вийде. Квартира чия, мамо?

— Моя, – кажу, – Я тут тридцять років прожила, чия ж вона ще бути може?

Ну а син мені документи приносить і показує. Ну, так у тих папірцях власник він, бо тато йому її подарував ще коли живим був. Але ж він тут не жив, це мій дім, тут усе моїми руками зроблено.

— Давай так, мамочко – ти трошки збавляєш обороти і ми всі намагаємось жити тихо і мирно. Готувати моя жінка буде на кухні не тоді, коли тебе на ній немає, а тоді коли у тому є потреба. Посуд наш ти не викидатимеш і техніку нову нам в кімнату не заноситимеш, бо в тебе його не було ніколи і ти його не хочеш. Так, як було у тебе вже не буде ніколи. Тепер у цьому домі ми разом живемо і вчимось існувати під одним дахом.

От так мене ошелешив і вийшов. Але скажіть мені, якщо я звикла готувати у тиші і спокої, що я сама собі на кухні. Я за ці роки уже з заплющеними очима можу все на кухні собі робити завченими рухами, а тут тобі чужа людина заходить і починає біля твоєї плити теж щось там готувати. Ну хіба важко зайти на годинку другу пізніше? Дай я своє зроблю то ти потім свій рис на пару зробиш. Так ні! Вони, ніби, навмисне шастають туди сюди під руками.

Через два місяці син із невісткою з’їхав. Вони десь у горах дім орендували, там прожили літо і осінь. На зиму повернулись у місто, але не до мене – винайняли квартиру однокімнатну.

А це син мій приходить кілька днів тому із жінкою мені незнайомою. В руках у нього купа папірців якихось. Я не хотіла їх впускати, але син наполіг, я таки відійшла від дверей. Вони пройшлись усіма кімнатами, щось там обговорили, а коли жінка вийшла син мені і сказав.

— Я вирішив квартиру продати, але ти не хвилюйся – тобі я придбаю однокімнатну в цьому ж будинку, аби ти не змінювала місце звичне.

Я дивлюсь на нього, кліпаю очима і нічого зрозуміти не можу. Я все життя тут прожила. У мене кожен куточечок рідний і свій, а він мене із чотирьох кімнат в одну хоче? Та, як я узагалі там бути зможу? Щось йому намагалась сказати, але він і слухати не захотів. За його словами за роки що минули я дуже змінилась. Казав, що була у них спершу думка жити разом, але я (знайшли винну) я не можу ні з ким ужитись і іншого виходу вони просто не бачать.

Уже який день ніяк заспокоїтись не можу. Сину телефонувала, невістці, казала, що можуть вони повертатись і пообіцяла їм, що мовчатиму і хай уже залишають своє взуття у коридорі, що не буду їм у кімнату заносити, але ні, вони не змінили свого рішення.

Як мені тепер бути?

22,02,2023

Головна картинка ілюстративна.