Коли у вікно хтось постукав пізно ввечері, я була щиро здивована, адже ми нікого не чекали. Але ще більшою для мене несподіванкою стало побачити на порозі свого дому тітку, та не одну. Сцена була некрасивою: під голосне хлипання мами, я виставила тітку з подвір’я. Можливо, так і не можна, але я вважаю, що саме так і потрібно було зробити у цій ситуації.

Росла я із чітким розумінням того, що слова “ну ти ж добра”, то не комплімент, а підтвердження слабкого характеру і власної зверхності. Принаймні, саме такий приклад мала перед очима все життя свідоме.

Мама моя була напрочуд доброю і поступливою. Вона і муху не образила – зловить і винесе із хати. В нас повен двір собак, котів і птахів, яких мама моя знаходить, рятує, а потім годує.

Знаючи те, що мама готова прийти на поміч не залежно від власних потреб і обставин, користуються цим односельці і рідні мамині, безсоромно. Якщо перші несуть кошенят і цуциків нам під ворота, то для других мама щось типу безвідмовної помічниці у кожній справі.

У мами троє сестер – вона найстарша. Мої дідусь і бабуся переклали на мамині плечі виховання своїх менших доньок. Мама, навіть вчитись пішла не в столицю – куди документи свого часу подала і таки вступила, а у містечко поруч, аби бути ближче до дому і мати змогу допомагати батькам.

Сестри росли ні до холодної води, а от мама мусила встигнути і вивчитись і в селі допомогти. Саме наявність менших сестер була для бабусі і дідуся відмовкою у тому, аби влаштувати мамі весілля, або хоч подарунок який вручити молодятам. Згодом тато мій став для тестя і тещі не хорошим, бо ж не пускав дружину у дім батьків і сам не йшов на перший поклик.

Але ж мама є мама. Вона собі на збиток сестрам допомагала, як і батькам. Чи то город висапати, чи ремонт зробити. Могла спокійно бабуся придбати порося і нам до сараю впустити, аби мама виростила для них, а по факту – для сестер. Тато боровся із цим усім, але любив маму і часто поступався, бо ж то була його люба Аллуся.

От тільки якось враз мамина рідня забула про Аллу до якої по три рази на день телефонували із проханнями, як тільки мама моя занедужала. Раптом, усім стало ніколи, життя було важким, а гроші самі б у кого позичили, так нема кого і попросити.

Але нічого, ми змогли, навіть, брат мій студент поїхав на заробітки, аби мати змогу матері допомагати.Три роки нам знадобилось, аби маму на ноги поставити. Нічого, впорались, а борги? Борги ми віддаємо помалу, головне, що мама моя нині ходити почала і говорить уже більш розбірливо.

Тепер уявіть моє здивування коли поночі сестра моєї матері привезла нам під двері її батька. Бачте, вони там усі собі вирішили, що саме моя мама, як старша, повинна його догледіти, бо ж у бабусі нема здоров’я коло нього ходити і слідкувати за ним, а сестри не мають ні часу ні бажання дивитись за татом, який забуває усе.

Ох і сцена була! Напевне, то з мене вийшло все, що за роки накопичилось, бо ж я від себе такого не очікувала. Під голосне хлипання матері моєї і волання її сестри про те, що я душі не маю, виставила я їх усіх, разом із дідусем за ворота.

Мама уже тиждень ходить сама не своя. Її телефон довелось забрати, бо ж рідня надзвонює постійно. Бабуся приїздила ще кілька разів, намагалась з мамою побалакати без моєї присутності, але не вийшло, я чатую і швидко їй на двері вказала.

Мама хлипає, хоче свого тата забрати, каже, що він їй не заважатиме, адже тарілку супу йому знайде завжди. Однак, я непохитна. Все! Досить! Тата б вона ще вмовила, але я поставила питання руба, або рідня, або наша сім’я.

Дідуся рідні віддали до старечого дому і це ще один привід для маминих ночей безсонних.

Можливо, я не права. Можливо, так чинити не можна, але вважаю, що в цій ситуації іншого виходу просто не існувалу.

Ну хіба ж ні?

Головна картинка ілюстративна!