Жінка дивилася на мене такими очима, а я просто нічого не хотіла питати і слова говорити. Я готувала їй чай і перед очима пропливали роки отаких відвідин.
Ми тоді ще жили недалеко від свекрухи, тому вона прибігала до нас перед роботою залишити Андрійкові сирників, які вміє пекти лише вона. Вона вставала в пів п’ятій, тому у нас була в шостій, говорила мені:
– Вже ранок, а ти вилежуєшся! Що ти за дружина, коли я маю дитині сніданок приносити!
Я казала, що тільки встала, та й сам Андрій ще спав, але це в очах свекрухи не було виправданням.
– Слухай, вона не зміниться, давай дамо їй ключ, щоб вона сама заходила і нас не будила.
Тоді я й погодилася, але даремно. Свекруха все одно так крехтіла, так «тихо» говорила сама до себе, що я все одно прокидалася. Я просила Андрія знайти квартиру в іншому кінці міста, бо це було нестерпно.
Тоді вона на деякий час перестала приходити, що й, очевидно, зумовило появу у нас дітей. Не скажу, що вона не любила онуків, але це було так… ну занадто…
Вона приносила їм в кімнату їсти, виконувала всі забаганки, залишала гроші, не дотримувалася ніяких рамок, які ми з чоловіком дітям ставили, як от спочатку уроки, потім все інше…
А ви б бачили, як вона тішилася, коли діти мої казали, що люблять бабусю більше за мене. Чого це мене коштувало.
Тоді я вмовила чоловіка купити будинок за містом, бо й дітям свіже повітря потрібне, і свекруха не буде приїжджати так часто. Я сама з села, тому оця тиша і абсолютна влада у власному будинку, над будинком, поруч з будинком… це мене просто умиротворяє.
Свекруха стандартно приїжджала на вихідні і лишалася на ніч і це було ще гірше, бо це ніякого особистого життя!
Звичайно, вона мала ключ і дуже тішилася, коли ми приїжджали пізніше за неї додому, а вона вже й вечерю приготувала.
– Все я мушу замість тебе, Наталко, робити! І сніданки, і вечері. Щоб ви без мене робили?
Та відомо, щоб робили – жили спокійно хоча б на вихідних!. А тут ну просто ніяк. Чи я хочу дітей відправити до друзів і побути з чоловіком, так ні – тут свекруха і її треба розважати розмовами. Андрій ніяк не реагував, а вже змирився. Та й вихід знайшов собі відомий.
Я вирішила вчинити, як мудра жінка і закрити на все очі заради дітей, заради спільно прожитих років… Теж отак змирилася.
Ще на перших порах я мріяла, що свекруха знайде собі кавалера якогось, бо вона ростила Андрія сама. Коли ми одружилися, то їй було сорок сім і вона ще нічого так виглядала.
Але ж де вона буде дивитися на якогось чоловіка, коли Андрійко в такій «біді», одружився і з дому пішов.
І ось так ми всі жили: свекруха з наїздами, чоловік з любкою і я з омріяним будинком.
Але ця ідеальна конструкція тріснула, коли Андрієва пасія таки захотіла забрати чоловіка з родини. Що ж, чоловіка я їй віддала, але не будинок.
Свекрусі сказала аж тоді в очі, що це її рук справа, бо вона мало у нашій спальні не ночувала.
– Та я ж у тебе замість наймички була, – сплеснула руками вона.
– То тепер й на поріг мені не ступайте! Помагайте іншій Андрійковій жінці!
Я просто певна, що та її витурила при першій же спробі.
З часом вони виїхали за кордон, бо тільки так можна було від матері втекти.
А я була нарешті по-справжньому щаслива, думала, що на пенсії тільки помножиться моє щастя, я буду огірочки та помідори садити і онуків чекати.
– Наталко, я нікого крім вас не маю… Можна я у тебе поживу?
Приїхали. І що мені з нею робити, адже вона навіть не усвідомлює, що натворила?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота