Про кішку я подумала зовсім випадково, коли стояла на світлофорі і чекала, коли ж нарешті загориться зелений. На людей не було чого дивитися, бо кожен дивився в телефоні і я почала оглядатися навколо. Он навіть хтось вже поставив святкові гірлянди.
І від цього радісного світла в чужому вікні у мене стиснулося серце… Моє вікно порожнє і темне, але найгірше не це. Воно не рідне.
І так мені захотілося аби мене вдома чекала отака гірлянда і хоча б хтось виглядав на мене з вікна. І тоді я подумала про кота. Ні, я собак теж люблю, але з ними треба гуляти, а тут кіт, йому треба лише догоджати.
Біля сміттєвих баків я часто бачу котів, але інтелігентна жінка і не буду за ними бігати, а до рук вони не йдуть. Купити дорогу породисту кішку… це у мене лишилося в минулому житті, оті ексклюзивні замашки.
Зараз є я і чорне порожнє вікно, тому й кіт має бути відповідний.
Я вирішила назвати її Пуся, це я так скоротила слово пірат-піратуся-пуся. Стали ми з нею жити доволі мирно, вона мене не чіпає, дається гладити і муркоче так, що відчуваєш себе живою і гріє тебе, наче ти для когось дуже важлива.
Я була важлива дуже давно для свого чоловіка і дітей, але згодом вони стали важливі самі для себе, а я якось наче й була, але ваги моя присутність не мала. От чоловік недавно сказав, що давно любить іншу і я маю піти, адже все наше майно на його мамі.
Я сказала, що він має мені дати гроші на свою квартиру, а все інше мене не цікавить. Він погодився і я щезла з того життя, яке колись вважала найціннішим своїм досягненням, сенсом свого життя і метою мого існування.
Думала, що я доросла жінка і емоції через місяць-другий стихнуть, все ввійде в колію і я буду бодай спокійна.
Але від думок не могла нікуди дітися, вони роїлися в моїй голові щосекундно і питали, а чому так чи так, що не так, де помилка, де промах.
– Що ж ти так, Лесю, накосячила, що маєш жити в чужому місті в порожній квартирі? Ти в свої п’ятдесят цього хотіла і про це мріяла?, – казала я собі.
А з котом я поступово перестала чути ці думки, а чула тільки її заспокійливий муркіт.
Але на цьому я не спинилася і вирішила, що у мене буде найкрасивіше вікно в цілому домі, щоб воно переливалося та мерехтіло, аби давало мені надію, що моє тепло таки розгориться в мені. І щоб Пуся чекала мене в вікні і гралася мерехтливими вогниками.
Магазин був вражений моїм замовленням, тому запропонували допомогти оформити вікно і я погодилася. Поки майстри розпутували гірлянди, Пуся їх заплутувала, а я на кухні вирішила спекти шарлотку.
Мені вдалася шарлотка, працівникам вдалося таки все підключити і тепер моя квартира була теплою і осяйною, в честь цього ми попили какао.
В той вечір я наважилася взяти в руки старий телефон, подивитися чи за мене переживають. Зраділа, що писали діти, де я пропала і кілька старих подруг, це вже добре для людини, яка ще хвилину тому думала, що самотня.
Але я наважилася ще й на інше – написала колишньому однокласнику, якого в юності любила… Він й досі холостякує, тому, хто його знає, як повернеться життя.
Виявляється, людині хочеться мати так багато, але насправді, такі малі речі, як чиєсь пухнасте тепло, давня дружба чи давнє кохання, діти, які таки переживають за тебе… і все – ти найщасливіша у світі жінка, усмішку якої осявають святкові гірлянди.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
