Після «бо» йде ціла низка пунктів, які відбивають будь-яке бажання взагалі їхати, а про якесь міфічне задоволення від цього процесу – ні, не чули.
Тому, вона дуже довго вагається, коли треба кудись поїхати. Наприклад, виконати батьківський обов’язок і вивезти дітей на свіже повітря. Для цього найперше треба повідомити дітям, що вони їдуть на свіже повітря. Далі йде годинне або й більше ниття про «я не хочу»:
– Там нудно.
– Там нема інтернету.
– Там нема друзів.
– Там нудно.
– Я не хочу.
– Я посиджу вдома, а ви їдьте.
– Чому я маю дихати свіжим повітрям?
Коли вмовляння не діють, то йде категоричне – бо я так сказала і все.
Далі треба передбачити, що потрібно буде в дорозі: меншій запас печеня на всю дорогу, тоді не буде вередувати, іграшку нову, пити, серветки, пакетики. Зі старшим легше, але як побачить, що менша наминає печеня, той сам впадає в її вік і вже теж треба пити, салфетки і т.д.
Перевірити, яка буде погода і що взяти з собою, а що вдіти в дорогу. Зазвичай, ті самі люди, що складали гороскоп, складають і прогноз погоди. Тому, Василина мокне чи впріває і вислуховує в свою адресу нарікання про погане планування подорожі.
Скільки часу перебуватимуть діти на свіжому повітрі і що їм готувати їсти. На цьому пункті зриваються і більш досвідчені мами, тому Василина спокійна – збільшить запас солодощів.
На самому відпочинку вона має мирити дітей, готувати їсти, поїти, цілувати і лікувати подряпинки. Якщо забула взяти аптечку – то треба бігати по сусідах і клянчити.
Забирати зі свіжого повітря так само важко, як туди заганяти:
– Не хочу.
– В мене тут друзі.
– Тут котик.
– Там нудно і жарко.
Василина запасається солодощами, зв’язує нерви у вузлик і вертається з усім табором додому. Автобусом. Вся виснажена і мовчазна переступає поріг дому, де знову треба готувати їсти, мирити сварки і лікувати будь-що.
Коли повертається з роботи чоловік і питає чи добре відпочили, Василина дуже довго на нього дивиться. Одягається і йде на вулицю. Сідає на лавочку і застигає від раптового відчуття спокою, ніжного вітерцю на обличчі, глибокого вдиху-видиху. Через пів години чи більше, чоловік телефонує:
– Ти кинула мене на поталу нашим дітям?
– Ти так швидко здувся?
– Просто наші діти – унікальні.
– Я знаю, – сміється Василина, але вже не тим нервовим сміхом.
– Коли будеш?
– Скоро.
Вона ще посидить. Трішечки, а потім знову в це розбурхане море. Хоч дехто і вважає, що вона це море не приборкує. Але вона не буде вчити дітей ходити рівно і чемно відповідати на недолугі дорослі запитання.
Цим дорослим ніколи не вгодиш, ні тоді, коли тобі п’ять, ні тоді, коли тобі тридцять п’ять. Вони завжди знайдуть ганж в твоїй поведінці, попри те, що ти й не думаєш зробити щось зле. Якось, вона дала ляпанець Іринці, бо та зробила щось абсолютно неприйнятне в очах дорослих і абсолютно нормальне з точки зору допитливої дитини – вона залізла в чужу коляску. Мамочки закудахкали про «як так можна», і вона, доросла жінка, не знайшла нічого кращого, як це. Вдома вона обіймала свою доцю і ревіла. Вона її не захистила, вона, її мати. Що ж інші будуть робити її дитині? Тому тепер вона має мати терпіння і за себе дорослу, і за доросле оточення. Пояснювати, розказувати. Але ніколи не ламати. Цього вона має вчитися кожного дня.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
