Ми з Віктором уперше зустрілися, коли мені було 17 років. Він був старшим на 5 років. Він був міським хлопцем, а я приїжджою. Це не вплинуло на наше спілкування. Спочатку ми дружно дружили, а потім почали зустрічатися. Вже через рік з’явилась наша спільна дитина.
Мені довелося повернутись додому, бо з сином у гуртожитку жити не дозволяли. Віктор не хотів працювати і вирішувати квартирне питання – йому й так було добре. Звичайно, всі родичі та односельці мали про що побалакати. Але ж я нічого такого не зробила!
Я йшла до кінця! Я знала, що мені не можна опускати руки, бо маю маленьку дитину. Я присвячувала йому щохвилини свого часу. Коли він підріс, я повернулася до інституту. Весь цей час мені не допомагав ніхто. Батьки хоч і дозволили мені у них пожити, але жодної участі в житті онука вони не брали. Мені довелося випробувати на собі роль матері-одиначки.
Віктор спочатку дзвонив і питав, як у нас справи, а згодом взагалі зник. Він знайшов собі іншу дівчину, вважав себе молодим та вільним. Ну так, дитина ж зі мною жила. Я вила від усього, що сталось. Не спала, не їла. Але я навіть не думала відмовлятися від дитини. Він став моїм сенсом життя.
Я була морально зламана, але розуміла, що треба ще трохи потерпіти і буде легше.
І ось мені 45 років. Мій син уже дорослий. Він відслужив, здобув вищу освіту, одружився. Я виростила справжнього чоловіка, добру та чуйну людину. Зараз у мене підростають дві онуки. Я намагаюся допомагати дітям, часто забираю до себе дівчаток та проводжу з ними активно час.
І знаєте, я абсолютно щаслива людина. Всі негаразди та труднощі залишилися позаду. Цей ювілей я вирішила відсвяткувати у вузькому сімейному колі. Щойно ми сіли за святковий стіл, пролунав дзвінок.
Я відчинила двері, а там Віктор. Він стояв із подарунком та квітами. Я не здивувалась, навіть, а просто запросила за стіл.
– Знайомтеся. Це ваш дідусь Віктор! – представила я його гостям.
Син кинув на мене запитальний погляд, а потім обійняв батька. Вони були дуже схожі, тому він навіть не сумнівався, що Віктор – його тато.
Ми чудово відзначили та повеселилися. Не було жодних закидів та невдоволень. Син із татом тепер спілкуються, часто їздять на гостину одне до одного. Я рада, адже тато він потрібен, хай навіть і у 26.
Подруги мене не розуміють. Нагадують, як мені було не просто і кажуть, що він не заслужив такого ставлення.
Можливо, але син тут до чого? У нього своє життя, своє ставлення з батьком. Він прекрасно пам’ятає все. А жити і згадувати усе те чорне, що так ретельно похавав у пам’яті? навіщо? Я йду вперед. А там, лиш світло.
Головна картинка – pexels.
