fbpx
Історії з життя
Коли відпустка добігала кінця, вони вирішили прогулятися містом. Зазирнули у місцевий ювелірний магазинчик. Поки Лариса розглядала товар та прицінювалася (бо гроші, які взяла із собою на курорт, вже закінчувалися), її кавалер просто прикипів поглядом до вітрини. – Ларисочко, кицюню, ти тільки глянь на цей чудовий золотий ланцюжок. Яка витончена робота, яке оригінальне плетіння! Ларисочко, квіточко, він зовсім тоненький і не дорогий. Мені б так хотілося, щоб ти мені його подарувала

Про цей випадок мені розповіла моя близька подруга, коли саме повернулась з моря. Розповіла, що пoзнайoмилася там з досить милою жіночкою Ларисою, яка і розповіла їй свою маленьку, особисту таємницю.

Відверто кажучи, я, як і моя подруга, спершу не могла повірити у такі сюрпризи й повороти долі. Все ж, виявляється, бувають таки інколи у нашому житті неймовірні моменти, мов списані з казки!

Шість років назад, коли Ларисі було трішки за тридцять, вона нарешті спромоглася відпочити «як людина» – вперше у житті гайнути до моря за кордон. Дітей залишила на бабусю. З чоловіком давно розлучилась, ще до появи другої донечки.

За матеріалами – Вісник.К.

Більша частина відпустки промайнула так, як одна мить, Лариса й оком моргнути не встигла. Пальми, басейни, коктейлі з різнокольоровими парасольками, а найголовніше – їй не треба нікуди бігти, висолопивши язика.

В один із таких днів, коли Лариса неспішно прогулювалася узбережжям, поряд з нею несподівано з’явився якийсь чоловік. Лисуватий, невисокий, пузатий. Щиро всміхнувся, видав милий комплімент і почав розмову.

Відрекомендувався Ігорем, сказав, що мешкає у столиці. Гуморний такий, комунікебальний. На кожну тему в його арсеналі був якийсь дотепний анекдот. Лариса спочатку виховано всміхалася, потім недовірливо поглядала, намагаючись всім своїм виглядом показати, що, як то кажуть, «я не такая, я жду трамвая». Але чолов’яга був настільки щирим, що Лариса врешті махнула рукою на побоювання і комплекси, а вже через хвилин п’ятнадцять реготала над його оповідками так голосно, що весь пляж поглядав скоса. Потім Ігор притягнув гітару і до самісінького ранку під акомпанемент морських хвиль наспівував їй жалісливі пісні про нещасливе кохання.

Наступного ранку Лариса на зустріч із цим диваком бігла, аж підстрибувала.

– Може сьогодні сходимо у кафе? – запропонувала відразу.

Ігор якось весь ніби зніяковів, погляд відвів від неї.

– Ну не знаю. Розумієш, тут така справа – почав бубоніти і нарешті зізнався, що в його житті все не так просто, як хотів би. Наче, сюди він приїхав відпочивати на останні заощадження, а вдома на нього чекають величезні борги і проблеми. З роботи звільнили, дружина вигнала, жити немає де, та ще й виплати на дитину на ньому висять. Така-от чорна смуга. Тож у кишені ні гривні, ні долара – тільки фантик від жуйок і квиток до Києва.

Недаремно розповідають, що українки – дуже добрі та жалісливі жінки. І Лариса такою була. Вона важко зітхнула. Чоловік ніби й добрий, душевний – а може, і дійсно у нього проблеми? І знову зітхнувши, запросила Ігора на каву за свій рахунок.

Вони прекрасно провели час. Відпочивали, купалися, засмагали і вели неспішні бесіди про мистецтво, життя, і політику. Але щоразу, коли Лариса витягала гроші і за щось платила, Ігор ховав очі і взагалі всім своїм виглядом показував, що йому дуже соромно. Але куpopтний роман все ж закрутився навіть за таких от обставин. І хоч Лариса чула про подібних кавалерів, а внутрішній голос їй про ценагадував кілька разів на день – все одно спілкувалася, годувала. Себе заспокоювала тим, що «зате краще за всіх на світі він співає пісні про любов…»

Коли відпустка добігала кінця, вони вирішили прогулятися містом. Зазирнули у місцевий ювелірний магазинчик. Поки Лариса розглядала товар та прицінювалася (бо гроші, які взяла із собою на курорт, вже закінчувалися), її кавалер просто прикипів поглядом до вітрини.

– Ларисочко, кицюню, ти тільки глянь на цей чудовий золотий ланцюжок. Яка витончена робота, яке оригінальне плетіння! Ларисочко, квіточко, він зовсім тоненький і не дорогий. Мені б так хотілося, щоб ти мені його подарувала…

У Лариси від здивування очі полізли з орбіт. Але тільки вона зібралася щось відповісти, він кинувся її обнімати і прошепотів на вушко:

– Люба моя, ти нічого поганого не подумай… Я і так вдячний Богу за зустріч з тобою. Тебе ніколи не забуду. Але якби у мене від тебе залишився оцей чудовий золотий ланцюжок – як символ наших стосунків… О, це було б так прекрасно!

Ігор дивився на Ларису таким поглядом, в його очах було таке невимовне благання, наче у дитини, яка просить шоколадку. І Лариса погодилася. Картаючи себе подумки, витягнула останні долари – на презент для свого кавалера. Додому повернеться без подарунків – ні дітям, ні батькам нічого не встигла купити… А Ігор щойно одягнув на шию виклянчену прикрасу й «дякую» не сказав – сльозу пустив і пішов, навіть не попрощавшись.

Заголовок, головне фото, текстові зміни – Intermarium.news.

До вечора Лариса не виходила з номера. Себе їла, що стільки років на світі прожила, а розуму – як у немовляти. Тож спочатку і не почула, як Ігор увійшов в номер. Сяяв від щастя, у костюмі і з величезним букетом червоних троянд. Поволі розпочав розмову. Коли закінчив свій монолог, то у Лариси не тільки сльози висохли, а й рот від здивування сам собою відкрився.

Виявляється, вона ТАКЕ для нього зробила! Для всіх жінок, яких він зустрічав на своєму шляху, він завжди був золотою рибкою. Вони дивилися не на нього, а тільки на великий гаманець або сприймали його як банкомат з ніжками. Облизувалися на його статки, клялися у вічному коханні, складали ручки у пошані, а самі чекали подарунків, машин, шмоток, розваг… А як тільки він прикидався бідним – втрачали до нього будь-який інтерес. Ще й послати могли. А Лариса виявилася тією єдиною, яка точно від нього нічого не хотіла. Вона бачила у ньому простого лисого чоловіка, веселого і розумного, який грав на гітарі і розважав її піснями під зоряним небом. Вона не лише нічого не просила, а ще й від себе останнє відривала. А такого він точно ніколи не забуде і завжди згадуватиме її з вдячністю.

…Цей київський «дивак», із золотим ланцюжком на шиї, подарував Ларисі величезну квартиру в Чорногорії, куди вона тепер разом з батьками і дітьми приїжджає кожного літа. На всі три літні місяці. Решту часу вона її здає в оренду і вже точно не бідує…

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Автор – Юлія САВІНА, Житомирська область.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!