– Що? – Мама, не вірячи своїм очам, застигла з чашкою чаю в руці.
Віра, не дочекавшись відповіді, випила налите, зморщилася, потім видихнула, взяла з вази печиво, і почала жувати.
– Це чого зараз було? – запитала ошелешено мати.
– Звідки я знаю, що у нас батько п’є, – спокійно відповіла Віра. – Чогось дуже міцне.
– Я питаю, ти що робиш?!
– Готуюся. Зараз сваритися з тобою буду. Перед розставанням.
– Перед яким розставанням?
– Перед звичайним. Без міцного я ніколи правду тобі не скажу. Ось, беру приклад з тата.
Обличчя в мами витягнулося ще більше, і вона знову запитала:
– Перед яким розставанням? Чогось я тебе не розумію.
– Ти багато чого не розумієш, мамо…
– Чого ще я не розумію?
– Наприклад, не розумієш, що мій чоловік – це МІЙ чоловік, а не твій. Боксерської грушею у нас працює тато.
– Якою ще грушею?
– Тою самою грушею. А мій Славік, коли зі мною одружився, бути хлопчиком для відточування боксерської майстерності не підписувати. І тому називати його всякими брудними словами ти не маєш права.
– Як це не маю? – здивувалася мати. – Він же мій зять, твій чоловік. А ти моя дочка. І я, як мати, маю права говорити вам все, що про вас думаю. Сказала, що твій Славка розмазня, значить так і є.
– Ні, мамо, ти забуваєш, що розмазнею у нас дома вже багато років значиться тато.
– Чому це?! – ще більше здивувалася мама.
– Звідки я знаю – чому? Ти так вирішила, а тато погодився. І недоробленим інтелігентом тато теж часто підробляє. Мабуть, йому так подобається. І… – Тут Віра почала перераховувати всі слова не для друку, які мама іноді вживала в суперечках з чоловіком.
У матері в очах з’явився страх.
– Стривай… – схаменулася раптом вона. – А чому це я не можу називати твого чоловічка такими ж словами? Він що у нас, особливий?
– Звісно.
– Чим це він особливий?
– А тим, що у нього інше прізвище. І у мене, мамо, тепер теж інше прізвище. І тому наша зі Славчиком сім’я не бажає чути на свою адресу такі слівця.
– Але живете ж ви в нашому домі! – пожвавилася, нарешті, мама, готуючись до жвавої суперечки з донькою.
Але Віра на ці слова лише посміхнулася.
– Ось ми і дісталися до головного.
– До чого ми дісталися?
– До головного. Ми зі Славіком, вирішили, поки не пізно, втекти з цієї божевільні площею в сто п’ятдесят квадратних метрів.
– Ах, он воно що… – усміхнулася мама. – Ну і куди ви втечете? Хочете орендувати квартиру? З вашою зарплатою? Не сміши мене. А тут ви живете в хоромах, як у Христа за пазухою. Так що живіть і… слухайте маму…
– Ні, мамо, ми сьогодні ж їдемо до свекрухи.
– Ха! Думаєш, вона зрадіє? Де вижити там будете?
– У Славіка є кімната, в якій він жив до одруження.
– Це хрущовка, доню. А у вас тут кімната – як три кімнати твого…
– А навіщо нам така кімната? У ній занадто гучне відлуння. Коли ти починаєш говорити свої словечка, вони потім ще з півгодини літають по дому з кутка в куток. Загалом, все, мамо, що я хотіла – я тобі сказала. Піду збирати речі. А тато ввечері допоможе нам їх відвезти.
– Давай, давай, – усміхнулася мати. – Подивлюся на тебе, коли ти назад повертатися будеш.
– От і добре. – Віра полегшено зітхнула. – Прямо, гора з плечей впала. До речі, якщо тато назад не повернеться, ти сильно не турбуйся.
– Чого? – насторожилася мама.
– Ну, ми ж ввечері поїдемо. Поки перетягаємо речі, те та се. Ми тата там ночувати залишимо.
– Навіщо це?
– Йому звідти на роботу ближче.
– Там же свекруха!
– І добре. Вона жінка привітна. Вона тільки рада буде.
– Чому це вона рада буде?
– Вона ж давно одна. Хоч поспілкується. Та й тато радий буде. Ніхто йому перед сном лисину проїдати не буде.
– Віро, ти що говориш?! Клепку втратила чи що? Ти ж моя донька!
– Так я ж не зовсім адекватна донька, я після татової випивачки. І взагалі, ти ж кажеш що хочеш, і я теж маю право. Ох, мамо, шкода, що я з тобою раніше так не поговорила. Тепер мені тебе навіть стало шкода. Якщо покине тебе татко, що ти робити будеш?
– А чого це він мене покинути повинен?! – злякалася матір.
– Звідки я знаю. Після того, як нас тут не стане, від кого він ще добре слово почує? Ти ж добрі слова говорити розучилася.
– Чому це?
– Не знаю чому. Навіть зі мною попрощатися по-доброму не можеш. Тільки саркастичні жартики жартуєш. Ну добре. Ти чайок пий… А то я тобі заважаю.
Віра встала і пішла в свою кімнату.
– Доню, постривай… – глухим голосом зупинила її мати. – Ти ж це… Не поспішай… Дай подумати…
– А що думати мамо? Все вирішено.
– Стривай, кажу… Сьогодні не їдьте… Дайте мені цей… Випробувальний термін…
Віра бачила, як складно даються мамі такі слова, і сумно зітхнула.
– Випробувальний термін, значить?
– Ага…
– А витримаєш?
– Спробую…
P.S. Віра зі Славіком досі живуть все в тому ж будинку…
Автор: rozpovidi Anisimova.
Фото ілюстративне.
