Вона бачила його майже щодня. Ось так доля звела їх в одному будинку, в одному під’їзді і на одному сходовому майданчику.
Зводила їх в магазині, де вона купувала продукти, а він стояв з дружиною, яка завжди була незадоволена якістю продуктів і його платоспроможністю.
– Казала скупитися в гіпермаркеті.
– Але в мене ще не прийшов аванс.
– Вічно у тебе так, – відказувала різко і кривила носа на вітрину з продуктами, – Тут вибору нема ніякого.
Зазвичай, сусід горбився і опускав очі, йому було незручно перед іншими покупцями і перед продавцем.
Вона ж важко зітхала і відверталася, гордо виходила з магазину, а він ніс за нею пакети.
Сусідка дивилася на них і зітхала, накладала великий пакет усього і несла сама додому.
Коли вона відкривала двері, то чула, як сусідка й досі не може вгомонитися, її невдоволений голос було чутно на сходову клітку.
Кожного разу було щось інше, наприклад, цього разу, діти не виконали самі домашню роботу і вона казала:
– Це в тебе вдалися, я закінчила школу з золотою медаллю.
В залежності від пори року, вона галасувала, що він її відвіз в Затоку, а вона хотіла в Італію, що він їй купив пуховик, а вона хотіла шубу, що він їй подарував п’ять троянд, а вона хотіла тридцять п’ять і виставити в Мережі…
Сусідка важко зітхала і відкривала двері.
На дивані лежав її чоловік, діти дивилися мультики в іншій кімнаті. Вона бралася за вечерю і питала долю – чому?
Чому у неї все по-іншому? Вона вставала раніше, ніж хотілося. Сніданок, збори, дорога, робота. Потім назад. Увечері — знову дім. Чоловік з’являвся не завжди тверезий. Коли був — мовчазний, відсторонений.
— Ти вечерятимеш? — питала вона.
— Не знаю, — відповідав він.
— Добре.
Вона вже давно не ставила зайвих питань. Не тому, що не хотіла, а тому що відповіді були однакові – байдужі.
Він нічим не цікавився і хотів лиш одного – щоб його залишили у спокої.
Сусід водив дітей в школу і садок, на гуртки, сам ходив на батьківські збори, бо дружина казала, що не буде червоніти за його дітей.
Сусід ліпив з дітьми сніговика, поправляв їм шапки і терпляче чекав, поки вони зав’яже шнурки.
— Тату, я сама.
— Добре, — казав він і відходив на крок.
Сусід виносив сміття, а її чоловік тільки його продукував, сусід робив ремонт, а її навіть не хотів підклеїти відвислу шпалеру.
«Чому він з нею?» — питання виникало знову і знову.
Тим часом він теж помічав її. Вона була завжди зібрана, спокійна, самостійна. Йому подобалося, що вона могла сама купити продукти, викликати майстра і замінити колесо в машині.
— Добрий вечір, — казав він іноді.
— Добрий, — відповідала вона.
І на цьому все.
Вдома він не знав чого чекати цього разу, вірніше, через що. Все могло початися з нічого.
— Ти знову затримався.
— Робота.
— У всіх робота.
Він не сперечався. Не бачив сенсу. Він роззувався, мив руки, сідав на край дивана.
— Я втомився, — казав він.
— А я ні?
Питання зависало в повітрі. Він не знав, що на нього відповісти так, щоб не стало гірше.
Сусідка в цей час вкладала дітей. Читала коротку казку, гасила світло.
— Мамо, ти завтра прийдеш раніше?
— Постараюся.
Вона не обіцяла того, в чому не була впевнена.
Пізніше, коли діти засинали, вона сиділа на кухні й думала про дрібниці. Про те, що зламався кран. Про те, що знову подорожчали продукти. Про те, що вони давно не ходили навіть у парк – не було грошей.
Вона згадувала той погляд сусіда— втомлений, але уважний. І ловила себе на думці, що їй було б легше, якби поруч був хтось такий.
Чоловік у цей час лежав на дивані й дивився в телефон.— Ти будеш вечеряти чи ні? — долинало з кухні.
— Буду.
— То йди.
Він підводився. Сідав за стіл.
— Суп недосолений. А ще щось є?
— Ні, тільки суп.
– Я не буду їсти, – відсовував тарілку і виходив з дому.
У дворі вони якось зустрілися ближче. Біля під’їзду. Вона не могла відчинити замок — ключ застряг.
— Давайте, — сказав він і підійшов.
— Дякую.
Він обережно провернув ключ.
— Ось.
— Вічно він заїдає.
Вона усміхнулася. Коротко. Він теж.
— Гарного вечора.
— І вам.
Він пішов, а вона ще кілька секунд стояла, тримаючи двері.
Того вечора вдома було особливо важко. Слова чіплялися одне за одне.
— Ти мене не чуєш.
— Я чую.
— Ні, не чуєш.
Він замовк. Дивився в підлогу.
— Ти завжди мовчиш.
— А що казати?
Відповіді не було.
Сусідка того вечора довго не могла заснути. Вона крутилася, слухала тишу. Думала про те, як люди опиняються не там, де їм легко.
Наступні дні були схожі. Двір, під’їзд, короткі зустрічі. Погода мінялася, але не вони.
— Ти знову забув купити молоко.
— Я не забув. Його не було.
— Завжди щось не було.
Він мовчки одягав куртку й ішов знову.
Сусідка бачила його з вікна. Він ішов швидко, трохи нахиливши голову. Вона подумала, що він виглядає самотнім, хоча формально був не один.
Її чоловік того вечора не прийшов. Вона не дзвонила. Просто лягла спати.
Наступного ранку все повторилося. Двір. Дорога. Пакети. Короткі погляди.
Вони так і не заговорили по-справжньому. Не сіли поруч. Не спитали нічого зайвого.
Кожен ніс своє життя.
І дивився на чуже — мов крізь скло і уявляли там себе.
