Оля піднімалася сходами, тримаючи в руках коробку з еклерами. Сьогодні був особливий день — рівно рік, як вони з Денисом почали зустрічатися. Оля була майже впевнена, що цей недільний обід у його батьків стане вирішальним.
Вона навіть помітила, як Денис зранку нервово перевіряв кишені куртки, і серце її солодко стиснулося від передчуття.
Проте, коли Денис відчинив двері квартири, Оля здригнулася. Він виглядав не просто зосередженим, а відверто роздратованим. Губи були стиснуті в тонку лінію, а між бровами залягла глибока зморшка.
— Привіт, — тихо сказала Оля, проходячи в коридор.
— Заходь, — буркнув він, навіть не глянувши на неї. — Батьки вже стіл накрили.
У вітальні пахло запеченою куркою і чимось ванільним. Мати Дениса, Світлана Петрівна, метушилася навколо столу, переставляючи тарілки з місця на місце. Батько, Олексій Іванович, сидів у кріслі й гортав якусь газету, хоча телевізор працював на повну гучність.
— Олю, сідай, дорогенька, — Світлана Петрівна кивнула на стілець поруч із сином. — Олексію, сідаймо до столу. Денисе, поклади Олі салату.
Денис мовчки підсунув до неї тарілку, накидаючи туди порцію олів’є так, ніби виконував тяжку повинну роботу. Оля взяла виделку, але їжа не лізла в горло. Вона відчувала наелектризоване повітря між Денисом та його батьком.
— То скільки ви вже разом? — запитала раптом Світлана Петрівна.
Денис глянув на Олю, потім на годинник на стіні.
— Ти рахуєш дні? — запитав він у неї холодним тоном.
— Ну, взагалі-то рік сьогодні, — ледь чутно відповіла дівчина.
— О! Рік, — Олексій Іванович важко сперся ліктями на стіл. — Значить, час. Я от думаю, скільки людей писати в список. Чоловік сто буде? Чи на двісті розраховувати? Треба ж заздалегідь з рестораном домовлятися, зараз черги на пів року вперед.
Оля ледь не впустила виделку. Вона очікувала пропозиції від Дениса, але не від його батьків. Денис застиг, тримаючи ніж над шматком хліба. Його обличчя почало червоніти.
— Ми не планували весілля, тату, — відрізав Денис.
— Як це не планували? — Світлана Петрівна сіла на вільний стілець. — Рік пройшов. Куди далі тягнути? Жити разом збираєтеся чи так і будете по квартирах бігати? Олю, ти чому мовчиш? Тобі що, весілля не хочеться?
Оля опустила очі. Їй хотілося, щоб ця розмова відбулася між нею та Денисом наодинці, десь у парку чи в затишному кафе, а не під перехресним допитом за обіднім столом.
— Я не знаю, — прошепотіла вона. — Ми не говорили про це детально.
— От бачиш, — батько Дениса гримнув долонею по столу, від чого задзвеніли келихи. — Дівчина чекає, а ти носом крутиш. Ми з матір’ю за три місяці все вирішили. Весілля має бути весіллям. Тамаду замовимо, музикантів.
— Тату, досить, — голос Дениса затремтів. — Цього року нічого не буде. Крапка.
У кімнаті запала важка тиша. Світлана Петрівна важко зітхнула й почала розливати компот. Денис швидко доїв свою порцію, не сказавши більше ні слова. Оля відчувала себе зайвою в цій сімейній драмі.
Коли вони нарешті вийшли з під’їзду, Денис навіть не притримав перед Олею двері. Вони важко грюкнули позаду неї. Він ішов до машини швидким кроком, ледь не біг.
— Ти з ними домовилася? — різко запитав він, зупинившись біля водійських дверей.
— Про що ти? — Оля була приголомшена.
— Про цю виставу за обідом. “Рік минув”, “скільки гостей”. Ти їх підбурила?
— Денисе, я сьогодні вперше про це почула так само, як і ти.
— Звісно. А ці твої погляди на вітрини з сукнями? Думаєш, я не бачу?
— Кожна дівчина дивиться на сукні. Це нічого не означає.
— Мене все влаштовує так, як є, — він сів у машину й завів двигун. — Сідай, підвезу.
Дорогою вони мовчали. Денис вмикав радіо, перемикав станції, не зупиняючись на жодній. Коли вони під’їхали до будинку Олі, напруга трохи спала. Він заглушив мотор і подивився на неї.
— Вибач, — сказав він без особливих емоцій. — Батьки тиснуть.
— Я розумію, — кивнула вона.
Оля відкрила двері під’їзду і вже збиралася виходити, як раптом зупинилася. З боку дитячого майданчика долинав тонкий, ледь чутний звук.
— Чуєш? — вона підняла руку.
— Що знову? — Денис роздратовано визирнув з вікна.
— Там хтось пищить. Кошеня, здається.
— Олю, залиш. Саме злізе.
— Воно на вербі, високо. Дивись, он там, на тонкій гілці.
Вона підійшла до дерева. Маленьке сіре кошеня вчепилося кігтями в кору і тремтіло, боячись ворухнутися.
— Денисе, допоможи. Ти ж високий, підсади мене або сам зніми.
— Мені ще в гараж заїхати треба, — він до дерева не підійшов. — Воно не впаде. Кішки завжди справляються самі.
— Воно маленьке, воно впаде в калюжу. Ну будь ласка.
— Я не збираюся лізти на дерево через вуличного кота. Йди додому, Олю.
Він постояв хвилину, дивлячись, як вона намагається дотягнутися до нижньої гілки, потім просто махнув рукою, сів у машину і поїхав. Оля залишилася одна під вербою. Вечір ставав прохолодним. Вона побігла до під’їзду, згадавши, що в коморі на першому поверсі сусіди тримають стару драбину.
Драбина була важкою і брудною. Оля витягла її на подвір’я, намагаючись не зачепити припарковані авто. Коли вона почала приставляти її до стовбура, драбина хитнулася.
— Обережніше, вона не зафіксована, — пролунав спокійний голос ззаду.
Оля обернулася. Поруч стояв чоловік у звичайній вітрівці, з невеликою сумкою через плече. Звичайне обличчя, трохи втомлені очі, але дуже впевнені рухи.
— Там кошеня, — пояснила Оля. — Я боюся, що воно впаде.
— Тримайте ось це, — він простягнув їй сумку. — Тільки обережно, там наочний посібник, тендітний.
Чоловік легко піднявся на кілька сходинок, потім перехопив гілку і спритно зняв малого бешкетника. Кошеня одразу затихло в його великих долонях.
— Тримайте втікача, — він спустився і передав їй теплий клубочок.
— Дякую вам величезне. Я б сама не впоралася.
— Та куди вам, — він усміхнувся, забираючи свою сумку. — Ви б з цією драбиною разом полетіли.
— Це правда, — Оля теж усміхнулася. — Ви ветеринар? У вас у сумці щось медичне було.
— Ні, я вчитель. Біолог. Там модель людського ока була, завтра тема складна у дев’ятого класу.
Він допоміг їй занести драбину назад у під’їзд. Оля дізналася, що його звати Максим. Він щойно переїхав у цей район і ще не встиг ні з ким познайомитися.
— А кошеня куди? — запитав він, коли вони вийшли на ґанок.
— Не знаю. У моєї мами алергія, я не можу його взяти.
— Давайте я заберу. У мене вдома якраз порожньо. Тільки молока треба купити.
— Ви серйозно?
— Цілком. Чоловіки мають вирішувати проблеми, а не створювати їх, чи не так?
Він залишив їй свій номер телефону — про всяк випадок, якщо знайдеться господар.
Минуло два тижні. Стосунки з Денисом ставали дедалі прохолоднішими. Він рідко дзвонив, а коли вони бачилися, розмови крутилися навколо цін на бензин чи планів його друзів на футбол. Оля відчувала, що вона — лише частина його комфортного життя, як зручне крісло чи начищена машина.
Одного разу після роботи Денис заїхав за нею. Оля була втомлена і просто хотіла додому.
— Денисе, а ти взагалі хочеш дітей? — раптом запитала вона, дивлячись у вікно.
Денис різко пригальмував на світлофорі.
— До чого це зараз?
— Просто цікаво. Ми ніколи про це не говорили.
— Олю, мені двадцять шість. Які діти? Я хочу пожити для себе. Машину змінити, з’їздити кудись. Діти — це ярмо на шиї на двадцять років. Сподіваюся, ти не…
— Ні, не переживай, — перебила вона. — Просто запитала.
Коли він висадив її біля будинку, Оля відчувала дивну полегкість. Вона більше не чекала на освідчення. Вона зрозуміла, що чекає зовсім іншого.
Біля під’їзду було гамірно. Сусідка з другого поверху, пані Марія, сиділа на лавці й важко дихала, тримаючись за серце. Поруч стояли діти й перелякано дивилися на неї.
— Що сталося? — Оля підбігла до неї.
— Серце… таблетки вдома забула, — прохрипіла жінка.
Оля миттю дістала телефон. Руки тремтіли. Вона чомусь натисла пошук букву М і вибило імя Максима, вона натисла і вибила. Далі хтось крикнув «103» і вона набрала медиків. За кілька хвилин приїхала швидка і раптом зателефонував Максим.
— Алло? Ти телефонувала, — сказав спокійно.
— Максиме! Тут пані Марії погано стало, серце! Я випадково тебе набрала.
— Тоді давай зустрінемося не випадково. Я тобі про кота розповім. Взагалі-то, він давно чекає на свою рятівницю.
І Оля наважилася зайти.
Вони піднялися до нього. У квартирі було просто і чисто. На дивані спало те саме сіре кошеня, яке тепер виглядало цілком задоволеним життям.
— Максиме, а ви любите дітей? — запитала Оля, розглядаючи полиці з книгами.
— Обожнюю, — він усміхнувся, насипаючи заварку в чайник. — З ними цікаво і вони завжди щирі. Хоча іноді від них голова обертом, але це краще, ніж нудні дорослі розмови.
Оля дивилася на нього і вперше за довгий час відчула, що їй не треба підбирати слова чи боятися чиєїсь реакції.
Наступного року, першого вересня, біля входу до школи було море квітів. Максим Сергійович приймав вітання від своїх учнів. До нього підійшла Оля з невеликим пакунком.
— Це вам, — сказала вона. — Від нас обох.
— А де сам “винуватець”? — засміявся Максим.
— Спить у візочку з бабусею в парку.
Діти навколо почали аплодувати. Вони вже знали, що їхній улюблений вчитель став батьком. Оля була щаслива.
