fbpx

Коли я була молода, то полюбила одного хлопця та так, що за його ясними очима нічого більше не бачила, всьому вірила, що він мені розказував, що обіцяв, літала на крилах від щастя. А потім він зник

Де я не шукала, кого не питала – нема і все.

Тоді телефонів не було, щоб подзвонити, він завжди сам до мене приходив та вів гуляти з гуртожитку.

Ні спільних знайомих, ні телефону, ні адреси. Зник, але залишив мені на згадку про себе дитину.

Перші роки я ще думала, що з ним щось трапилося. Бо не міг мій коханий, який так клявся і обіцявся в коханні мене покинути.

А потім я його зустріла у себе на роботі і спитала колегу, хто ж то такий:

– Ой, а це чоловік доньки директора. Такий собі, хамелеон, тому не раджу на нього й дивитися, бо звільняють за таке тут швидко.

Я й не думала дивитися, просто дуже довго вдома сиділа, втупившись в вимкнений телевізор.

Виявляється мій Олексій вже п’ять років як одружений і покинув він мене якраз тоді, і все з ним просто чудово.

Ілюзія за яку я так довго чіплялася розбилася на друзки. А я все одно хотіла все склеїти назад, як було, хотіла поговорити з ним і спитати, чого ж він так зі мною вчинив.

Нагода випала не швидко, але я нею скористалася і постала перед очима чоловіка, якого кохала довгі роки.

– О, це ти, – байдуже усміхнувся він, – давай поговоримо у тебе, бо тут не зручно.

Я дала адресу, хотіла аби він побачив, що я без нього влаштувалася добре і ще й сина маю, копію його.

Олексій хотів з порогу показати за чим прийшов, але я сказала, що в хаті дитина і він зрозумів чия вона.

– Навіть не думай про це комусь казати, бо швидко з роботи вилетиш і мене більше не підстерігай!, – вискочив він з квартири.

А мене таки звільнили! Видно, Олексій постарався.

І добре, що звільнили, бо потім сталося на тій фірмі чудо – директор з донькою виїхали за кордон, а Олексія підозрюють в перекиданні грошей фірми на підставні рахунки

Тоді то він і став у мене на порозі, щоб я пустила його пожити:

– Ніночко, мені нема куди піти, я все своє майно продав, яке було. Продав всі прикраси, годинники, одяг, машину і квартиру, але й цього не досить! Я не маю, де голову прихилити, а ти одна мене любила вірно і віддано! Чого я цього не побачив раніше? Прости мені, сонечко!

Я мовчки закрила перед ним двері і в душі подякувала, що ця розмова відбулася після тієї, де він сказав аби я не підходила до нього більше. Бо я така, що пробачила б і повірила б, що він пригадав, як любив мене, радіє, що у нього є дитина.

Більше я його не бачила і не чула нічого про нього.

Завдяки тому, що я перестала уявляти його ідеальний образ, то мені вдалося глянути й на інших чоловіків і знайти собі коханого, який прийняв мою дитину. У нас також з’явився на світ спільний синочок і ми прожили так сорок років, коли мого Миколи не стало.

Але я не маю, коли сумувати, бо сини мені привозять онуків, запрошують до себе, то в один кінець країни, то в інший.

Все життя своє я вчуся вірити не словам, а вчинкам, які б красномовні фрази не вилітали з уст людини, але, якщо вона при цьому не має крихти для вас часу аби щось для вас зробити – то не треба з такою й знатися. Так, я вважаю, що добро треба робити, але й нагадувати, що воно було аби людина пам’ятала і знала про це. А то, як ваше добро нічого не варте, то й звідки вдячність візьметься за нього?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page