Дуже давно я була молода і гарна, шалено закохана і мала взаємність, тонула в очах коханого і вірила, що ми будемо разом довіку.
Все йшло до весілля і якось я спитала коханого за що він мене любить, якщо чесно, то я просто хотіла вкотре пересвідчитися, яка я чарівна і неповторна, напроситися на компліменти, як то кажуть.
Коханий і справді перелічував, що любить і мою тонку талію, і маленькі пальчики на ступнях, і мій веселий сміх.
Я обіймала його і весело сміялася, бо відповідь мене цілком влаштовувала. Отже, я прекрасна і мене люблять. Кому таке не сподобається?
Відгуляли ми весілля і почалося буденне життя, де не завжди був веселий сміх, адже я вже була при надії і геть мені було не весело, що чоловік додому не приходить, а з друзями гуляє, що грошей мало приносить, що перестав мені говорити компліменти.
На світ з’явився наш синочок, але десь ділася моя тонка талія і тонкі щиколотки, грошей, які приносив чоловік вистачало хіба на картоплю і макарони, тому приходилося накидати велику порцію аби насититися.
Десь через два роки я йшла від чоловіка, бо він перестав мене любити. Я не розуміла, де ділося те прекрасне почуття, яке колись нам не давало спокою, як ми хотіли бути разом щосекунди, а тепер що?
Тільки через роки я зрозуміла, що ніякий мій чоловік не мухлій, адже він мені чесно сказав, за що мене любить, а коли цього не стало, то й не стало причини любити.
Але це сталося вже тоді, коли прийшла мудрість чи досвід – називайте, як хочете.
Коли я вдруге вирішила вийти заміж за чоловіка від якого мені так само пурхали метелики в животі, то я знову вирішила, що пора спитати за що мене люблять, щоб знову не стати на ті самі граблі.
– За що ти мене любиш, Остапе, – спитала я вже не ніжним голосочком, а скоріше голосом слідчого.
– Що?, – у нього аж очі округлилися.
– Я тебе питаю, за що ти мене любиш?
– Та люблю і все, просто люблю, – він аж впрів під моїм поглядом-прожектором.
– Так не може бути. Завжди за щось люблять – за розум чи красу, характер лагідний. А у мене вже нічого й нема з переліченого. Десь ділося, ще вчора було, а нині й нема. То чи довго ти будеш мене любити?
– Та все життя буду любити, як в обітниці, – обійняв він мене.
– А як передумаєш?
– А чого я маю передумати? Мені з тобою добре, як вдома, розумієш?
– Ні.
– Добре, а ти мене за що любиш?
А я звідки знаю? Просто люблю, коли він вдома, коли я дзвоню в двері і мені відкриває він, коли їсть і смішно сьорбає, коли бере мене за руку, коли ми переходимо дорогу, наче я маленька, коли бере навушники, коли я дивлюся свої серіали на повну гучність, коли дякує мені за вечерю…
– Та за все люблю, за те, що ти є…
– От бачиш, сама не знаєш за що мене любиш, а мене випитуєш…
Отак і поговорили. Але я все ще думаю, що люблять за щось, бо тільки своїх дітей люблять безумовно, а от чи так буває з любов’ю до чоловіка? На чомусь та любов та має базуватися, на якомусь фундаменті, то яким він має бути: спільні інтереси, цінності чи що? Як би ви на це відповіли питання?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота