Коли я дізналася правду про свого нареченого, то не знала, як сказати про це мамі. Вона мала великі надії на Матвія, казала, що нарешті нам пощастило і хоч я вдало заміж вийду, а тут таке.
А почалося все з того, що мама сама мені натякала, що було б непогано, якби я звернула увагу на такого перспективного хлопця.
У нас з мамою завжди були довірливі стосунки, ми були самі, тато як створив нову родину, то мною й не цікавився, мама працювала за двох, а я старалася не вимагати багато, бо знала, що й так мама мені це не купить, а тільки настрій собі зіпсує, і мені.
Ми жили в старій хрущовці, яка нам дісталася від бабусі, сусідів всіх знаєш, про всіх все знаєш, переважно тут були тільки старенькі люди, бо молодь старалася купити просторіші квартири.
А мені наша маленька кухня дуже подобалася, вона була, наче окремий світ, де завжди затишно і смачно. Мама дуже смачно готувала і завжди знала, як навіть зі зморшкуватої картоплі створити смакоту.
– До тіста додати варену картоплю і ти не повіриш, які смачні вийдуть пиріжки, – пояснювала вона мені.
Якби мене хто спитав, як виглядає бідність, то я б описала це як проросла картопля, схожа швидше на мочалку, ніж на овоч. Ми не мали гаража, де її тримати, тому тримали на балконі, купували восени кілька мішків, щоб стало на цілу зиму, але їли ми її аж до липня, коли вже на прилавках давно була молода смачна картопелька, але ми її не купували, бо ще є стара.
Це я все веду до того, що ми знали, що таке економія і тут таке щастя – онук сусідки до мене залицяється, як тут не зрадіти.
Наша сусідка Марія Василівна була жінкою багатою, що вона робила в нашій хрущовці – не відомо. Але всі знали, що вона має кілька квартир в області, які здає і на це непогано живе на пенсії. Вона мала і сина, і доньку, але ті жили за кордоном роки, вона сама постаралася аби ті виїхали «в світ» ще в нульових.
Казали про неї, що вона наскладала ще за тих часів, а далі купила квартири і жила на ренту роки.
Аж тут одного дня з’явився онук, Матвій, що саме він забув у нашому містечку – не відомо, Марія Василівна про це мовчала, бо вона не дуже з кимось і ставала до балачки.
Одного дня я побачила цього гарного хлопця і усміхнулася, вітаючись, він відповів.
– Ви в цьому під’їзді живете?, – спитав він.
– Так, а ви до кого?
– Я в бабусі Марії живу, – зам’явся той.
– То ми сусіди, – кажу я і мало в долоні не заплескала, адже хлопець мені дуже сподобався.
І отак ми почали вітатися, далі то зустрінемося разом біля під’їзду, то виходимо разом… А далі й в кіно, і в парк…
Якось нас побачила мама і почала розпитувати чи все у нас серйозно, про сусіда-багача вона вже знала.
– Дякую Тобі, – звернула вона очі до неба, – Дякую! Нарешті ми заживемо! Ти, Оленко, тільки вже будь дуже з ним люб’язна, бо на нього дуже багато охочих! Чому людям так щастить – і гарні, і багаті, а тут як не одне, то інше…
Поки мама виясняла стосунки з долею, між нами з Матвієм ставали все ближчі і ближчі стосунки. Ми ще не зізнавалися один одному в коханні, але до цього йшло.
Все пішло не так після того, як мама наполягла аби я запросила його офіційно на знайомство і святковий недільний обід.
Для такої події вона навіть купила рибу двох видів, наробила салатів, спекла торт і купила газованки. Зазвичай, ми п’ємо чай.
Коли Матвій став на порозі з букетом і коробкою цукерок, мама скривилася, але потім взяла себе в руки і запросила гостя до хати.
Як вона мені потім пояснила, вона не сподівалася, що онук такої багачки купить такий скромний букет.
– Добре, що не гвоздики, – додала вона задумано, – Хоча, того вони й багаті, що грошима не смітять, правда, доню?
Я погодилася з нею, хоча ще тоді не знала, в чому ж була причина такого.
А на самому обіді мама не замовкала, вона все випитувала Матвія, як там за кордоном, яка у них хата, яка зарплата, чи правда, що у всіх там по машині, він приїхав назавжди чи поїде назад…
Вона стільки питала, що в якийсь момент Матвій сказав, що згадав, що у нього справи нагальні і пішов геть.
Я була здивована такою поведінкою, ми ніколи не говорили про його батьків і їхні статки чи його бабусю, ми говорили про нас і наші захоплення, уподобання, мрії.
Але отак втекти від відповідей, не показати й фото зі своєю родиною? Щось тут не чисто.
І я вирішила його про все детально розпитати, але Матвій почав мене уникати.
– От, бачиш, доню, як казала Наталка Полтавка – знайся кінь з конем, а віл з волом. Видно, не судилося.
– Мамо, він не такий.
– А який? Чого він сюди приїхав аж звідти?
– Я не знаю.
– То спитай і не мороч собі голову.
А я подумала про те, що навіть, не знаю, чим Матвій тут займається, адже він просто сказав, що працює, я теж про свою роботу не розказувала, бо що на ній цікавого?
Але далі він сам мене запросив на каву.
– Я маю тобі все розповісти, – почав він, – То не моя таємниця, але я не думав, що закохаюся в тебе.
Я аж зашарілася від задоволення, нарешті в мої тридцять років я почула ці слова, та ще й маю взаємні почуття.
Але що ж він приховує? Від передчуття аж мурашки пішли по тілу.
– Оленко, це не була моя ідея, Марія Василівна так сказала.
– Ну?, – я вже від нетерплячки не могла всидіти.
– Я не її онук.
І замовк. Як це не онук? Хто тоді? Видавався за онука чи що?
– Давай детальніше!
– Оленко, я квартирант в Марії Василівни, вона сказала аби я всім говорив, що онук, бо всіх дуже цікавить її фінансовий стан.
– Тоді все розповідай, як на духу про себе.
– Та що тут розповідати? Я працюю зварювальником на будівництві, тут наш об’єкт будують, я сам з села, мої батьки звичайні люди, міста не люблять, тримають господарку, мріють, коли я приведу невістку…
І я так зраділа! Я не уявляла собі, як буду називати Марію Василівну бабусею, ходити до неї в гості, але що скаже мама? Вона ж так мріє розбагатіти, навіть, лотерейки купує.
Розмова з мамою була не проста, але вона похвалила себе за інтуїцію.
– От бачиш, а я все відчула, що не так просто. Але Марія Василівна, хто б подумав, що вона з віку, де не було приватної власності?
І ми зареготали.
Далі було знайомство з батьками, мамі вони сподобалися. Далі наше весілля, потім Матвій зміг купити в тому будинку, який будував квартиру, дали дешевше, бо наче фірма продавала. У мене просто кухня, як каже мама: «Можна танцювати», але мені все одно милі наші посиденьки з нею на нашій маленькій затишній кухоньці, де так само смачно пахне і мене завжди чекають.
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
Фото Ярослава Романюка
