Коли я гуляю в парку з малою Іванкою, знайомі вважають дівчинку моєю дочкою, мене називають молодою мамою і дивуються, коли це я встигла вийти заміж. Адже мені минуло всього дев’ятнадцять, я тільки закінчила другий курс економічного факультету. Коли кажу, що це моя молодша сестричка, не можуть повірити. Раніше, ще на першому курсі, мене бачили в парку з хлопцем, однокурсником Іваном Авраменком, тому й вирішили, що це його дитина. Насправді, так і було, але дівчинка була лише моєю сестрою, а не донечкою. Розповім, чому так сталося.
З Іваном я знайома з дитинства. Ми навчалися в одному класі, і він завжди мені подобався. Це заради нього я вступила в цей виш, що й він, хоч мріяла про педагогіку, бо дуже люблю дітей. Ще в школі я допомагала йому з математикою, і в інституті продовжувала «тягнути» його з різних дисциплін, щоб не відрахували, бо Іван – людина творча, закоханий в музику, учасник ВІА «Струни серця», і з точними науками не дружить. Він просто послухав впливових батьків, які завдяки своїм зв’язкам готували йому щасливе майбутнє в статусі економіста.
Ми з Іваном часто просто гуляли, як друзі. Я все з нетерпінням чекала від нього більше знаків уваги, а про освідчення тільки мріяла. Було помітно, що Іван давно здогадався про мої почуття, і в моєму серці тільки зажевріла надія, як одного дня все кардинально змінилося.
Дорогою в інститут Іван розповідав мені про концерт його гурту, який мав відбутися сьогодні. Я, до речі, була запрошена, чим засмутила його фанаток. Раптом дівочий голос його покликав: «Ваню, зачекай». До нас швидко наближалася молоденька матуся з дівчатком півтора- дворічного віку у літньому візочку. Спочатку мені подумалося, що вона хоче автограф свого кумира. Іван не зразу впізнав її: «Юля»? «Я – Ліза, пам’ятаєш Генічеськ, відпочинок, море? А це твоя доця Іванка». «Цього не може бути!» – не здавався Іван.
Ліза сказала, що не має до нього ніяких претензій, просто сьогодні їй дуже потрібна його допомога. Їй, буцімто, в Херсоні необхідно пройти обстеження, мала зупинитися в тітки, але її не виявилося вдома, тож просить Івана побути з донькою до п’ятої години, поки вона не повернеться на це місце, забере Іванку, з вокзалу вирушить потягом додому в Генічеськ, а його обіцяє більше не турбувати.
Іван був украй спантеличений, щось белькотів, що спішить на пари, а ввечері має виступ зі своїм гуртом в Палаці культури. У мене всередині вирувала буря ревнощів, тим не менше я простягла руки до малечі, щоб приховати свої почуття: «Гаразд, ми побудемо з дівчинкою».
Ми з Іваном бавили дівчатко, годували, переодягали, чекаючи Єлизавету, але її все не було й не було, Я вже вислухала від нього цілу купу дорікань, що погодилася побути з дитиною. «Сімку» з номером її мами Іван викинув зразу, як повертався з моря додому, тож зв’язатися з нею не було можливості, в медзакладах дівчина з таким ім’ям не зареєстрована. Стало зрозуміло, що Ліза нас обманула. Що робити з дитиною?
Іван благав мене взяти дівчинку до себе додому, мовляв, у нього концерт, та й батьки, якщо дізнаються, то буде йому непереливки, а мої рідні мене зрозуміють у будь-якій ситуації. Так і було. Мої батьки – то надзвичайної доброти люди, доглянули дівчинку, приголубили, як рідну.
Я пішла в інститут, надіючись, що перед парами прийде Ліза, але ні її не було, ні Івана на парах, його телефон мовчав, тож моя надія передати дівчатко мамі або таткові згасала з кожною хвилиною. Після занять я помчала до нього додому. Він мешкав у подарованій батьками квартирі. Вони час від часу без попередження могли нагрянути з метою контролю, знаючи легковажну вдачу свого творчого сина.
Іван хотів відіспатися після концерту та бурхливої ночі з друзями і фанами, махнув рукою на пари, я ж його виручу в разі чого, пропонував мені звернутися в органи опіки, а сам участі в житті доньки не хотів брати, навіть сумнівався, що вона йому рідна, але курортного роману з місцевою мешканкою не заперечував, хоч обіцяв їй продовження у телефонному режимі.
На підтвердження, що Іванка таки його дитина, я знайшла в сімейному альбомі його дитячу світлину та порівняла її з фото на моєму телефоні. Копія, скажу я вам, один в один. Таке ж кучеряве світле волосся й трішки кирпатий носик. Та Івана це порівняння тільки дратувало. А я ще надіялася, що ця ситуація нас зблизить остаточно, я всиновлю дівчинку, а він визнає себе її батьком. Але він навіть не уявляв себе в такій ролі. Я запропонувала віддати дівчинку його батькам, адже Іван у сім’ї єдиний син, але він сказав, що про це не може бути й мови.
Моя мама в той день відпросилася з роботи, але надалі треба було щось робити. «Тільки не притулок», – одностайно вирішила наша родина і доручила мені розшукати Лізу в Генічеську, з’ясувати, що її змусило так вчинити. І мені це вдалося. Але спочатку я задумалася, як же Ліза розшукала Івана, коли він змінив номер мобільного, тож промоніторила соцмережі. У розділі «Відпочинок» я знайшла світлину, де Іван і Ліза на березі моря. Отже, вона просто перейшла за посиланням на сторінку Івана, де все про нього дізналася, тому й очікувала його перед інститутом.
Я також так вчинила, з’ясувала через мережі все, що змогла, про Корнійчук Лізу, школу, де навчалася й кав’ярню, де працювала, й вирушила в Генічеськ. Школа мені не знадобилася, бо з літнього майданчика перед кав’ярнею я почула знайомий голос і сміх. Ліза була в компанії хлопця, який пригощав її кавою. Вона запросила мене до себе додому, щоб розказати про мотиви свого вчинку.
Якраз два роки тому не стало її мами, а тата вона ніколи не знала. Ледве зводила кінці з кінцями після народження Іванки. Знала, що в Івана заможні батьки, тож приймуть онучку. Так вона, мовляв піклується про її долю, бо заробляє якісь копійки, миючи посуд, і на допомогу Івана не сподівається, бо зрозуміла, що він нізащо не буде з нею.
Я переконала Лізу, що Авраменки не такі люди, щоб взяти під опіку її донечку, вони дорожать своєю репутацією і так пишаються своїм сином, що не дозволять йому бути в статусі батька позашлюбної дитини. Я купила Лізі квиток, щоб вона ранковим потягом приїхала в Херсон за дочкою, а сама поспішила на вечірній. З вокзалу я поїхала на квартиру Івана, бо він не підіймав слухавку, хотіла сказати йому, що завтра Ліза забере Іванку, але хай він все ж таки подумає, як допомагати мамі й дитині.
Івана чомусь не було вдома. «Мабуть на репетиції», – подумала я і згадала, що в мене ж є ключ, який він мені якось дав, тож відчинила двері, щоб дочекатися його тут і не відкладати розмову. Але від побаченого на кухні я остовпіла. Він був там із дівчиною. На столі торт, напівнаповнені келихи, обоє дивляться з планшета виступ його гурту. Я кинула йому ключ і поїхала додому, зрозумівши, нарешті, що Іван мене просто використовував.
Вранці приїхала Ліза. Я відчула, що прив’язалася до Іванки і не уявляла, як буду без неї, а ще переймалася тими умовами, в яких доведеться жити дівчинці. Мої тато й мама сказали, що дуже хотіли другої дитини. Вони поговорили з Лізою, якщо вона не проти, усиновити дівчинку і давати їй можливість бачитися з нею, коли вона захоче. Ліза погодилася. Так я стала старшою сестрою Іванки, а її тато з горем пополам і то завдяки своїм батькам перевівся на заочне, щоб його за неуспішність не відрахували остаточно. За рік часу ми з ним не бачилися, Єлизавета також не давалася чути. Та в малої Іванки є рідніші за них – мої тато, мама і, звичайно, я.
