fbpx

Коли я йшла до подруг на здибанку, то думала лиш про одне – чи жалітися перед Інною на своє життя-буття?

Справа в тому, що ми не бачилися з дівчатами двадцять років і за цей час багато у нас сталося подій. Але в Інни життя було таке, про яке ми колись дуже давно мріяли.

Звичайно, що коли в подруги все так гарно, то й собі хочеться сказати, що у тебе все теж чудово. що твій чоловік не мало заробляє, а будує кар’єру, що діти не вчаться погано, а шукають себе, що батьки не махнули на вас рукою, а беруть приклад з пенсіонерів Європи та Америки і подорожують від міста до села.

Коли дівчата зібралися, то я зрозуміла, що це питання про казати правду чи хвалитися попри все, хвилює не лише мене. Нас було всього четверо: я, Наталя, Леся і Віта. Всі чекали на Інну, яка з’явилася ефектно, бо й одягнена була краще за нас і виглядала так само. А ще спізнилася, то ми всі на неї чекали, от і їли очима.

Розцілувалися, пообнімалися, замовили страви.

– Ну, дівчата, розказуйте, як ви тут в Україні без мене живете, – почала Інна, – Бо мені все-все хочеться знати.

Звичайно, що ми зрозуміли, що треба хвалитися, бо ж не варто та лицем в грязюку.

– Ти ж мого Тараса знаєш, – почала Наталя, – все каже аби я дома сиділа та чекала його гарна зі смачною вечерею. Всі мої забаганки виконує і все заради родини працює.

– А мій ну просто ідеал вірного чоловіка, – підхопила Леся, – ви ж знаєте, що мені Вадим по сто разів на день телефонує, бо боїться втратити. Любить мене та дітей понад усе на світі.

– А я що?, – додала від себе Віта, – Ви знаєте, що я виховую сина без чоловіка, але люблю його і ні в чому він не має у мене відмови, бо у мене хороша професія і ще краща зарплата.

Ну а я що? Почала торочити про кар’єрний ріст чоловіка і дітей. які дуже творчі та батьків, які дуже прогресивні.

І тут ми почули схлип.

А далі Інна почала на весь голос ревіти. Потекла водостійка туш по ідеальному макіяжу, капали чорні сльози на дороге плаття від кутюр.

– Ой, а мій Антоніо каже, що мене кидає, бо йому бачте треба спадкоємця, а ми вже все перепробували і ніяк не виходить! Я або лікуюся або лікуюся і так безперервно всі ці десять років. вже сил моїх нема ні на що! Не милі мені ні сукні, ні прикраси, бо не маю я спокою. Того й приїхала додому, щоб душею відпочити, щоб молодість згадати, щоб забути всі свої негаразди!

Ми переглянулися і зрозуміли, що треба таки скаржитися на життя.

– Господи, та що ти переживаєш тими дітьми, – почала Віта, – Вкладаєш в них серце і душу. А воно зв’язалося з поганою компанією і нема на нього ради! Що я вже не робила, а так наче мені дитину в один момент підмінили і якусь іншу підсунули. Не життя, а постійний стрес.

– А мій теж, – додала Леся, – здивував мене. Інша в нього є, любов он недавно пролупилася і він не так мене пильнує, як хоче знати чи я його не вичислю, а я взяла і вичислила і тепер він збирає речі і йде з дому, бо там його люблять, а я лиш контролюю та зауваження роблю! Тепер не знаю, як я буду жити.

– Це я не знаю, як буду жити, – каже Наталя, – Мій вже до того дійшов, що каже аби я йому за кожну покупку відчитувалася і боже збав купити на базарі щось без чеку, то таке влаштовує, що неможливо в хаті бути. Діти те все слухають і тільки на мене тими очима дивляться, що мені серце стискається. А я ж нічого не вмію, окрім, як варити і дім в чистоті тримати, бо диплом мій диплом припав і кому я вже треба?

Я теж розказала, що чоловік те й робить, що ігри грає. А я все на своїх плечах: приповзу з роботи і наново роби: прибирай за ними, готуй, прасуй, роби уроки замість них, щоб хоч якась була хороша оцінка за семестр.

Одним словом. Гарно посиділи, душевно.

Обіцялися збиратися частіше, щоб хоч виговоритися. Якщо змінити нічого не можемо.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page