— Ти ж справляєшся, а вона – ні. – сказав чоловік так, ніби оте повинно було мене втішити.
Ну так, я ж сильна я справляюсь. А от Ганна – навпаки. Та пані нічого не може, ніколи не встигає і вічно потребує дорпомоги. Ще й кліпає своїми очима великими і здивованими. Чого ж то я так реагую хіба ж не розумію – їй треба.
Коли я йшла заміж за Василя то мені заздрили у селі і старі і малі: “Такого хлопця відхопила, такого господаря у домі матимеш”, Хитали головами схвально.
Та й я собі тішилась, бо таки то була правда чиста. Хоч і молодий Василь, а беручкий до роботи. І все що до рук йому потрапляє буде зроблено і з толком і до ладу.
Тому й не сперечалась, коли ми придбали стару хату що ледь купи трималась на краю села. Я ж собі знала, що мій Василт із неї цукерку зробить. На екскурсії люди ходитимуть.
Та й землі поруч багато. Тут і для корови випас і для птиці ставочок невеликий. Все у тому місці було прекрасне, окрім старої хати, в якої і рами ледь віконні тримались.
На заробітки Василь поїхати не може, то вирішили ми тримати господарство велике. Свині, корова, кілька бичків, кури, качки і гуси. Працювати треба багато.
Я не скаржуся на роботу — праця в селі хоч і важка, але ж біля свого, не на пана. Але коли ми все те господарство у двір зводили, то мали б разом глядіти, а тут мушу тягти усе сама.
— Василю, де ти знову ходиш? — вкотре запитала я, коли він повернувся додому ближче до ночі.
— У Ганни був, — відповів чоловік ледь ноги переставляючи від утоми.
Ганна — це його сестра. Молодша вона, але скора дуже. Має вже двоє дітей, і розлучення. Бачте чоловік не витримав “сімейного життя” і покинув її з двома малими дітьми у недобудованій хаті.
Тепер Ганна частий гість у нашому домі. Така собі родичка яка постійно вимагає допомоги: то грошей, то роботи по господарству, то просто “щоб побути поруч”.
— Що там у неї знову сталося? – говорю з притиском.
— Так, дрова треба було скласти, та й діти занедужали. А там які протяги. То я придбав цементу і стіну склав том де буде у них коридор. Не реагуй так, хіба міг я відмовити?
— А мені відмовити можеш? — аж підстрибнула я. — Я коло корови сама, сама свиням корм тягаю, город сапаю, бо в тебе то Ганна, то її діти, то її хата! Ти коли востаннє до свого хліва заходив чоловіче? Зате у Ганни скількох свиней виростив?
Василь аж почервонів.
— Олю, ну як ти не розумієш! Вона ж сама не справляється!
— А я справляюся, так? Бо я жінка, що може за двох, за трьох, за всіх! Та й нащо мені допомагати га? Ще ходжу двома ногами, скрізь порядок, то в чім річ? Так, чоловіче?
— Олю ти не розумієш, чи прикидаєшся. Я її брат. Якщо не я, то хто допоможе?
— А я хто тобі? — запитала я, ледве стримуючи сльози. — Я твоя дружина чи хатня робітниця, яка тебе годує й гроші на ремонт збирає?
— Олю, не нагнітай. Ти ж розумієш, що інакше не можна. Як я їй відмовлю?.
Нагнітай? Та чи він взагалі розуміє, як я себе почуваю? Я з останніх сил тягну це господарство, мрію зробити ремонт у хаті, але замість того бачу, як всі наші гроші йдуть на те, аби вже Ганні хату добудувати.
То їй стіну склади, потім уже підлогу настели, далі буде гіпсокартон, шпаклівка, шпалери, розетки, люстри. Ми вже за ці роки їй три кімнати виробили. Перейшли у коридор.
І це не вперше. Ганна постійно просить позичити грошей — то на аптеку, бо щось нагальне треба дітям, то на новий одяг, бо “зима прийшла, а в них нема чобіт”. А повертає? Ні, звісно.
Кілька днів тому я намагалася поговорити спокійніше.
— Василю, ти розумієш, що це не нормально? — почала я, коли він повернувся після чергового “візиту” до сестри.
— Що саме не нормально? — здивувався він.
— Те, що ти живеш на дві хати. Ми маємо власні проблеми, господарство, плани. А ти половину свого часу і всі наші гроші віддаєш Ганні.
— Ну і що? Я ж чоловік, я маю допомагати родині.
— А я — не родина? — не витримала я. — Наш дім — це не твоя відповідальність?
— Ти ж сильна, ти справишся. – ляпнув він
Вже наступного дня, коли Ганна прийшла до нас і почала щось говорити про “ще одну позику”, я не витримала.
— Ганно, а тобі не здається, що вже доста? Бо мені набридло, Ганно. На бр-и-дло! Василь працює для тебе, наші гроші йдуть на твої потреби. Я чоловіка не бачу свого. Що цього разу? Чого прийшла знову?
Вона спочатку здивувалася, а потім образилася.
— Олю ти завжди була ніби нормальною людиною, що з тобою трапилось? Говорити не реально. Ти себе чуєш?
— А мені як бути, як жити? Теж знайти собі брата чи сестру, щоб допомагали? Бо мій чоловік — тільки для тебе, Ганно, — сказала я і вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. – Як так треба, то хай іде до тебе жити. Я ж сильна, так Василю. Я й сама тут впораюсь. Та що там, уже сама собі тут ради даю. Як зараз підеш, чоловіче, то й не вертай, бо тут у тебе жінки вже не буде.
Ганна вискочила з дому голосно хлипаючи, а вже за кілька хвилин свекруха зетелефонувала. Бачте, я не повинна ставати між братом і сестрою. Своїми словами я руйную родину. Та й зрештою: я маю чоловіка і джалітись не повинна, а Ганна бідна сама.
Але я стою на своєму. Або я, або сестриця.
Ну от скажіть, хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.
