Це була звичайна середа, коли телефон на робочому столі почав вібрувати так несамовито, ніби трапився землетрус.
На екрані світилося «Мама». Я глянула на двері кабінету шефа й скинула виклик. За хвилину — знову.
— Слухаю, мамо, щось трапилося? — прошепотіла я в трубку, прикриваючи рот долонею.
— Терміново приїжджай. Треба серйозно поговорити, — голос мами звучав так, ніби вона як мінімум виграла в лотерею або спалила хату.
— Я на роботі. Звіти горять. Давай ввечері.
— Яке ввечері? Відпрошуйся! Це не терпить до завтра.
— Мам, не можу. Тут за кожну хвилину звітують. Давай пізніше.
Вона ще щось намагалася довести, але я просто вимкнула телефон. Знаючи її характер, я вже уявляла, як вона ходить по кімнаті, накручуючи себе. Весь день я не могла зосередитися. Перед очима стояли найгірші сценарії, хоча десь глибоко в душі я розуміла: швидше за все, вона просто побачила якусь передачу про кінець світу або вирішила переклеїти шпалери в коридорі силами всієї родини.
Коли я нарешті звільнилася, на екрані було двадцять два пропущені. Двадцять два. Це вже рекорд навіть для неї.
— Артеме, заїдь за малим у садочок, — швидко набрала я чоловіка. — Заскочу до мами, вона там з розуму сходить.
— Знову? — зітхнув він у трубку. — Іро, вона тебе затягне в якусь чергову авантюру. Ти ж знаєш.
— Знаю. Але якщо не поїду, вона завтра під офісом стоятиме.
По дорозі я все ж таки заглянула в кондитерську. Купила її улюблений «Київський» торт. Солодке завжди діяло на маму як заспокійливе.
Двері відчинилися ще до того, як я встигла натиснути на дзвінок. Мама стояла на порозі, схрестивши руки на грудях.
— Ну нарешті. Я вже думала, ти взагалі про матір забула.
— Мам, я з роботи. Ось, тримай тортик. Чай питимемо?
— Проходь уже, — вона трохи пом’якшала, забираючи пакунок. — У мене новина. Світлана з Ігорем вирішили одружитися.
Я завмерла з розстебнутою блискавкою на чоботі. Моя молодша сестра Світлана, яка за свої тридцять років працювала сукупно місяців вісім, нарешті вирішила легалізувати свої стосунки з таким же «вільним художником» Ігорем.
— Ну, вітаю, — сказала я, проходячи на кухню. — Рано чи пізно це мало статися.
— І це все? — мама поставила чайник на плиту. — Ніякої радості за рідну сестру?
— Мам, яка радість? Мені за Ігоря шкода, чи навпаки — їм обом тепер доведеться думати, як виживати. Світлана ж так і не знайшла роботу?
— Вона шукає! Зараз такий час важкий, ти ж знаєш. Не всім так щастить з посадами, як тобі.
Я промовчала. Моє «везіння» полягало в десяти роках праці без відпусток, але сперечатися про це було марно.
— То в чому була така терміновість? — запитала я, сідаючи за стіл. — Телефоном не можна було сказати?
— Не можна. Вони хочуть просто розписатися. Скромно, без нічого.
— І правильно роблять. Розумне рішення.
— Що тут розумного? — мама різко повернулася до мене. — Весілля раз у житті буває. Я хочу, щоб усе було як у людей. Сукня, ресторан, гості. Щоб Світланка відчула себе нареченою.
Я зробила ковток чаю, відчуваючи, куди вітер віє.
— І за чий рахунок банкет? У Ігоря за душею ні копійки, а Світлана… ну, ти сама знаєш.
— Ось про це я й хотіла поговорити. Треба допомогти. Я підрахувала: якщо скромно, то в тисяч сто вкладемося. У мене є двадцять п’ять відкладених. Ти могла б докласти свою частину і за мене додати, я потім віддам.
Я ледь не поперхнулася чаєм.
— Ти зараз серйозно? Ти хочеш, щоб я оплатила весілля дорослій жінці, яка третій рік сидить у тебе на шиї?
— Чому ти така зла, Іро? Це ж твоя сестра!
— Мам, коли я виходила заміж, ми з Артемом два роки збирали гроші. Ми ні в кого не просили ні копійки. Чому я повинна тепер віддавати свої заощадження на «кульки й квіточки» для Світлани?
— Бо ти можеш! А вона — ні. Ти завжди вміла заробити легко, все тобі в руки просилося. Тільки про себе й думаєш.
Розмова швидко переросла в те, що я — невдячна донька, яка не цінує сімейні вузи. Я просто встала, забрала сумку й пішла. Слухати про свою «жадібність» не було сил.
Наступний тиждень був тихим. Мама не дзвонила, Світлана теж. Я навіть почала сподіватися, що ідея з розкішним весіллям згасла сама собою. Але одного дня, йдучи з магазину, я мало не наштовхнулася на маму біля аптеки. Вона спробувала пройти повз, дивлячись кудись убік.
— Мам, зупинись. Довго ще будеш мовчати? — я перегородила їй шлях.
— А про що нам говорити? Я все про тебе зрозуміла.
— Через гроші? Серйозно?
— Не через гроші, а через ставлення. Мені довелося позику взяти. Тепер буду два роки виплачувати з пенсії. Зате у дитини буде свято.
— Позику? На весілля? Мам, ти при своєму розумі?
— Це не твоя справа. Ти на весілля не запрошена, — відрізала вона. — Раз ти не хочеш бути частиною родини в скрутну хвилину, то й на святі тобі робити нічого. Світлана так вирішила.
Я стояла посеред тротуару з пакетом продуктів і дивилася, як вона йде геть — горда, ображена і з величезним фінансовим тягарем на плечах.
Через кілька днів мені таки зателефонувала Світлана. Голос у неї був втомлений, без жодного натяку на весільну ейфорію.
— Ір, привіт. Мама там щось про весілля навигадувала… Коротше, якщо хочеш — приходь у суботу в «Олімп». На другу годину.
— Мама сказала, що ви мене бачити не хочете.
— Та то мама… Вона просто дуже хоче цього свята. Ми з Ігорем взагалі не хотіли нікого кликати, але вона так плакала, так просила. Кредит цей ще…
— Світлано, ти ж розумієш, що це вона буде його платити, а не ви?
— Ну, ми допоможемо. Потім. Коли роботу знайду. То ти будеш?
— Ні, Світлано. Я буду на роботі. Подарунок передам через маму.
У суботу я справді була на роботі. Потім ми з Артемом поїхали в кіно, а ввечері я довго дивилася на телефон, вагаючись, чи варто дзвонити. Врешті-решт просто лягла спати.
Життя тривало далі, тільки тепер між нами з мамою з’явилася ще одна стіна, побудована з непотрібних очікувань.
