fbpx

Коли я назавжди покидала заміський будинок, сусідки моїх родичів дорікали мені й кидали в спину: «Ото хитрюга. Ніколи тут не жила, палець об палець не вдарила, щоб допомогти з будинком. На готове все із Європи примчала. Совісті взагалі не має, останню копійку з брата витягла». Та мені сумління не докоряє. А ви як вважаєте: є в чому каятися чи ні?

Мої батьки розлучилися, коли мені було дванадцять років. Тато залишив нам із мамою квартиру в Херсоні, а з рейсу(він працював далекобійником) повертався в заміський будинок своїх батьків, де був прописаний і де мешкала сім’я його рідної сестри. Тато був однолюбом і до кінця життя так і не одружився..

Батько часто приїжджав побачитися зі мною та вручити подарунки. Коли він уже не зміг працювати, звільнився з роботи, бо ноги перестали слухатися його, тоді я стала навідуватися до нього й водночас бачитися з двоюрідним братом Антоном, на кілька років старшим за мене. Але татова родина чомусь не була привітною до мене, тож я їхню половину будинку ніколи й не переступала. Більше того, тітка вдавала, що мене не знає, не пам’ятає, чи в брата були діти, коли він розлучався. Кожен мій приїзд починався з її запитань: «Ти хто така? Маєш чоловіка? Дитина чия? Де її тато»?

Моя мама вдруге вийшла заміж, поїхала з моїм вітчимом на його батьківщину, і стали вони проживати у Вітебську. Я закінчувала університет у Херсоні, потім стала працювати перекладачкою в туристичному агентстві. Мама кликала до себе, та я не хотіла покидати країну, тому що була при надії й сподівалася, що мій хлопець одружиться зі мною. Але сталося так, що донечку я виховую сама.

Коли моя Юля трохи підросла, я їздила з нею до тата, бо він уже майже не вставав. Надіялася залишитися в нього на кілька днів, але пробула якихось дві години. Тітка мене з дитиною в той же день випровадила й сказала, що більше й на поріг не пустить, назвала непутящою, що осоромила батька, і, мабуть, проситиму грошей на внучку. Тато був сумний, очі його стали вологі. Він подарував на згадку Юлі ланцюжок із кулоном. Так що донька єдиний раз у житті бачила дідуся.

Пізніше я дізналася, що тітка побоювалася, аби я не претендувала на частину будинку. В мене тоді й на думці такого не було, але вона поспішила, як я дізналася пізніше, третину будинку заповісти Антону.

На фірмі мені запропонували роботу за контрактом в Італії. А гроші були дуже потрібні: підростала донечка, хотілося допомогти батькові встати на ноги. По дорозі в Мілан я заїхала у Вітебськ, щоб залишити Юлю в мами. Коли телефонувала татові, він щось говорив незрозуміле, потім не брав слухавку, потім був поза зоною. Та я й уявити собі не могла, що через кілька місяців після мого від’їзду його не стане, але ні мені, ні мамі ніхто не повідомить.

Повернувшись в Україну, я зразу поспішила в заміський будинок. Приїхала сама, без дитини, але з подарунками для всієї родини, тільки б дали поговорити з татом. Мене зустрів тільки Антон, сказав, що я, блудна донька, не приїхала попрощатися зі своїм татом і вдаю, що запізнилася з візитом, але він не такий байдужий, покаже місце вічного спочинку дядька, за яким він доглядає. Я була вражена ставленням Антона, сказала, що хочу поговорити з тіткою про останні дні тата. Але брат сказав, що батьки поїхали на відпочинок у Скадовськ, а він на час їхньої відсутності тут хазяйнує, а свою квартиру здає.

І тут мені в голову прийшла думка: половина будинку належала моєму татові, а я – його єдина спадкоємиця, то чому б мені не звернутися до нотаріуса. Тільки я виробила документи, як дізналася сумну звістку, що дорога з курорту моєї тітки і дядька стала для них останньою… Щоб підтримати Антона, я приїхала на прощання, хоч там виявилася небажаною. В двоюрідного брата вже була дама серця, вона й керувала процесом.

Через кілька днів я навідалася в заміський будинок зі своїми документами на право власності. Але Марина, Антонова цивільна дружина, викрикувала: «Що ти тут забула, сім’я Антона вклала кошти в ремонт будинку, а що ти задля благоустрою зробила зі своїм татом»? Тоді я написала позовну заяву, і за рішенням суду мені відтепер належали дві третіх будинку. Але Марина мене туди не впускала, Антон подав апеляцію, бо вважав, якщо одна третя вже належала йому, а коли його батьків не стало, їхні дві третини мав успадкувати син, але через те, що він зволікав зі вступом у право власності, хитра двоюрідна сестра встигла випередити його.

Я виграла справу, але Антон, не бажаючи ділити зі мною житлову площу, запропонував мені гроші, щоб викупити в мене дві третини будинку. Я, звичайно, погодилася. Розумію, що це його родинний дім, я туди тільки зрідка навідувалася. І все ми вирішити могли полюбовно, якби тітка не відхрещувалася б так від мене, та своє ставлення не передала б Антону.

Коли я назавжди покидала заміський будинок, сусідки моїх родичів дорікали мені й кидали в спину: «Ото хитрюга. Ніколи тут не жила, палець об палець не вдарила, щоб допомогти з будинком. На готове все із Європи примчала. Совісті взагалі не має останню копійку з брата витягла». Та мені сумління не докоряє. А ви як вважаєте: є в чому каятися?

You cannot copy content of this page