– Ми ж тебе поховали, – тільки й прошепотіла я.
Ця інформація відобразилася на батьковому обличчі якоюсь тінню, я так і не зрозуміла. Як він до цього поставився, проте. Той сказав:
– Я ж не жив з твоєю мамою… То все закономірно.
Але не для мене, адже ми десять років жили з думкою, що тата вже нема. хоча, мама й досі була певна, що він живий і, якщо мене не обманюють очі, то вона має чудову інтуїцію.
Батько привів мене в кафе і став розповідати про своє непросте життя і як він дійшов до того рішення, коли мама саджає квіти на його горбочку.
Проте, з кожним словом я відчувала, як в мені підіймається обурення. Я ж завжди його захищала і ставала на його сторону. Казала мамі, що вона не права, що її прагнення до досконалості нікому не дає спокійно жити.
– Розумієш, Оксано, я не мав своє власної думки при твоїй матері. Вона все краща знала за мене – що мені їсти, чим краще їсти – ложкою чи виделкою, що мені пити, як мені сидіти, у що вдягатися. Я стомився від цього всього настільки, що не міг більше з нею бути. Але я не міг від неї піти, бо вона б мене не відпустила, вона б сказала, що я видумую, що з моїм здоров’ям і звичками мені буде краще з нею. І вона була б права, але я хотів почати жити навіть в шістдесят!
– Але бачу, тату, що не дуже ти добре виглядаєш.
– То й що? Зате я живу так, як хочу. Роблю те, що хочу. Їм те, що хочу!
– Але ж ми, твої діти, ти й нас покинув!
– Я й так нічого для вас не робив, я не мав змоги. Все вирішувала ваша матір від того, в що ви буде одягнені, до того, куди будете вступати. Кожне моє слово перекреслювалося. Вона вам була за маму і за тата, то навіщо я вам здався фізично? Ви й так зі мною не радилися і звертали не більше уваги, ніж на нашого кота.
– Я не мала що сказати, адже я пам’ятала тата як руки, що тримають газету чи спину, яка обернена до телевізора.
– То що мені сказати мамі?
– Нічого. Хай буде все так, як є.
Але ж мама все своє життя побудувала навколо чекання на тата. Вона вірила, що рано чи пізно він вернеться і вона має бути вдома аби приготувати йому його улюблені млинці і завжди тримала коробку чаю з бергамотом, бо його любив тато.
– Доню, може, він за кордоном втратив пам’ять, але вона все одно до нього вернеться, – казала вона.
– Мамо, ти передивилася серіалів?
– Я вірю, що він живий, – вперто казала вона, – Він поїхав на заробітки, щоб помогти вам з житлом. Він сам мені так сказав.
А виявилося, що він просто втік і якби не нинішні події, то й я б могла його ніколи не зустріти на тихій вуличці в Лондоні.
І як мені бути в цій ситуації? Я ж не можу цю таємницю тримати в собі.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
