Коли я побачила, хто за святковим столом, то мало не впала.
– Заходь, невісточко, сідай біля матері. Що ж ти її від нас ховала?
Я дивилася на матір і не могла повірити, що вона прийшла. Я молила її очима аби вона нічого не говорила, але та дивилася на мене так само, як і свекруха.
– Як це ти, доню, мене зі свекрами не познайомила і ще й сказала, що кругла сирота?
Я сіла і вхопилася за голову – моя таємниця буде розкрита сьогодні і що буде далі – лиш одному богу відомо.
Родина Павла була дуже заможна. Батько мав кілька бусів, якими возив людей в Європу і назад, у них була гарна хата і свекруха за тим усім дивилася.
Я ж як пішла вчитися в місто, то так там і залишилася. Поки вчилася, то жила в гуртожитку, а далі прийшлося знімати квартиру ще з двома подругами. Додому вертатися не хотілося.
Ще поки була студенткою, то підробляти офіціанткою було нормально, але я не хотіла все життя носити посуд та бігати на порух пальців. Гості бувають різні, одні розуміють, що вони в гостях, а інші думають, що стали власниками закладу на ті кілька годин, що там перебувають.
Я ж вчилася на вчителя початкових класів зі знанням англійської, тому мені випадало спілкуватися з іноземцями. І практика мовна і вони залишали чайові непогані.
Отож, коли я вже закінчила навчання, то стала працювати в школі і вже не пасувало працювати офіціанткою, тому я вирішила зайнятися перекладами.
І тоді в нашу контору й прийшов Павло, йому було треба перекласти деякі папери на виїзд за кордон і я це швидко зробила.
– Ви мене дуже виручили, все зробили швидко і я хочу запросити вас на каву.
– Добре, – погодилася я.
А що – хлопець гарний, мені сподобався і я справді заслужила на каву. Ми розговорилися, виявилося, що він вчився на механіка, їздить з батьком в Європу на роботу і йому треба було негайно цих паперів.
Ні слова про статки не було, якщо він і мав дорогий годинник, то я в тому не розбираюся. Я не з тих, хто дивиться на людину і рахує за скільки вона одягнена і взута, чи є золоті ланцюжки і скільки коштує телефон чи годинник. Мене цікавить лишень те чи ці речі чисті і від людини гарно пахне. Від Павла дуже гарно пахло і він був акуратно одягнений.
Ми обмінялися телефонами і стали переписуватися, зустрічатися, коли він був у місті і поступово ми зрозуміли, що не можемо один без одного.
Він освідчився і я сказала «так».
– Пора знайомитися з твоїми батьками, – сказав він мені.
– Нема з ким, я сирота, – відказала я.
– Але ж ти маєш мати дідуся чи бабусю.
– Нікого нема, я виховувалася в дитбудинку.
– Тоді, підемо знайомитися з моїми, – сказав Павло.
Ми під’їжджали до великого будинку в передмісті з алюмінієвим парканом, що сяяв на сонці, електричні панелі на червоному даху, декоративні рослини і статуетки баранців з лелеками. До такого шику я не була готова.
Мій збентежений вигляд помітила свекруха.
– Ти ніколи не була в такому домі?
– Ні, – просто сказала я.
– Де ж ти тоді виховувалася?
– Мамо, Іринка з дитбудинку.
І вже свекрусі прийшлося дивуватися. Вона довго мене екзаменувала на рахунок освіти і роботи, які у мене друзі, які погляди на сім’ю…
Я чемно відповідала, хоч мені було не комфортно чути таке. Я ж вихована людина, а не з лісу. Але для свекрухи саме так все й було.
– Я б хотіла наречену з доброї родини, Павлику, але ти чомусь мене не слухаєш і береш отак просто, людини не знаючи.
– Мамо, ми вже рік зустрічаємося.
– То й що? зустрічайтеся собі й далі. Заміж навіщо брати?
– Бо я її люблю, – відказав Павло.
Ось таке було знайомство. Свекор при цьому мовчав з невдоволеним обличчям.
– Навіть не буде кому похвалитися родичами, – підтримав дружину.
Ми зробили скромне весілля, розписалися в РАЦСі і пішли в кафе з його батьками. Свекруха це схвалила, бо не вважала за потрібне витрачати гроші на таке весілля.
– Дасть бог, колись відсвяткуємо краще, – підняла вона тост, але її слова говорили не про дану подію, а про наступне весілля, яке вона профінансує з радістю, бо це буде для гідної невістки.
Ми з Павлом орендували квартиру і були дуже щасливі. Він непогано заробляв, збирав на свою власну квартиру, бо батьки відмовилися допомагати нам, вони навіть, не хотіли аби ми жили в їхній квартирі, яку вони купили для сина і в якій Павло жив до знайомства зі мною.
– Сам заробиш, раз таку дружину собі вибрав, – казали обоє.
І ми заробляли, жили дуже добре і перший рік пролетів непомітно швидко.
– Іринко, ви прожили рік і це дуже вагома дата, її треба відзначити в колі родини і я хочу цим зайнятися. Я зберу всю нашу родину, щоб ти змогла з усіма познайомитися, бо ж ти нам вже рідна, – жебоніла свекруха. А я вухам не вірила.
Невже вона мене прийняла? Я дуже зраділа і була згодна на всі її вимоги, щоб і в їхньому домі все робити, щоб меню те, яке вона склала, щоб тільки родина і ніяких друзів.
– Тобі треба лишень прийти гарно одягненій, – казала вона мені, – все інше я беру на себе.
– Дякую, – сказала я від щирого серця.
І ось день святкування і ми з Павлом приїхали до його батьків, а на почесному місці біля свекрів – моя мати.
Вона, навіть, причесалася з такої нагоди і одягла речі старшої сестри, це точно. І як вона взагалі посміла прийти через стільки років?
– Я справді сирота, – відказала я голосно.
Всі гості, які до того шушукалися та переглядалися замовкли і стали дивитися на мене.
– Батька свого я не знаю, а матір моя була зайнята лишень собою та гульками все життя. Нас з сестрою підгодовували сусіди, ми працювали на полі по сусідах аби мати хоч якісь гроші. Матір жила на дитячі і все витрачала на себе, бо ж вона рахувалася, як мати-одиначка. Сестра за мене старша на десять років, тому вона скоро пішла стопами матері. Я закінчувала школу, коли сталася та ситуація. Відтоді я не маю нікого рідного і близького. Для чого ви запросили сюди цю жінку – я не знаю. Хотіли показати моє обличчя, а показали своє.
З такими словами я вибігла геть з хати. Цей день мав бути найщасливішим для нас, але не судилося.
Проте, почула за собою кроки і посопування.
– Іринко, я не встигаю за тобою, зачекай, обоє поїдемо.
Це був мій коханий чоловік, він мене обійняв і дав виплакатися. Ми поїхали до нашого дому, по дорозі купили піцу і провели вечір перед телевізором.
Я все йому розказала, як мені було в школі, на вулиці, як доношувала одяг за однокласницями, які потім при всіх казали, що то мати з горища дала. Найбільшим потрясінням було, коли сестра не витримала і стала так само, як мати.
Тоді їй було байдуже, що про неї кажуть.
– Не можу матері цього пробачити. Ольга була така добра і така гарна. Вона б мала мати кращу долю, якби не наша матір.
– Ми будемо мати нашу долю, лишень нашу, – сказав Павло, – і більше ніяких таємниць.
– Згода.
Фото Ярослава Романюка
Спеціально для Ксеня Ропота
