Я все розумію – емоції, переживання, роки разом, спільна дитина, стрес, але це не дає приводу ось так виглядати!
Вже який рік вони не разом, а вона б’є лиш на одне почуття – жалість. Хто до такої захоче вернутися? Тим більше Руслан, вже треба було за ці роки трохи свого чоловіка вивчити.
Ми з Русланом познайомилися на заробітках. Знаєте, не все на чужині спину гнути, а треба давати собі час і відпочити. І ось в одному невеличкому ресторанчику ми сиділи з подругами і побачили таку ж компанію чоловіків. А як почули українську – одразу ж пішли знайомитися.
Руслан мені одразу сподобався, симпатичний, веселий, але я побачила на його пальці обручку, тому це мене трохи спинило, бо знаю я такі викрутаси – тут тобі золоті гори обіцяють, а далі до дружини тікають.
Проходила вже таке.
Але Руслан почав мені писати, я відповідала, ми зустрічалися час від часу і згодом я зрозуміла, що люблю цього чоловіка.
Руслан клявся, що кохає мене і ми маємо бути разом, от він поїде додому і все дружині розкаже. Я на сто відсотків була певна, що він так і зробить.
І це сталося!
Так, у нього там дитина, але ж вже велика. Десять років, то вже їй тата не треба.
Звичайно, я розумію, що жінка поплакала і на тому мало все статися.
Ми оформили свої стосунки і почали разом жити та працювати, у нас все було добре, але час від часу Руслан їздив до Насті та до дитини. Я не заперечувала, бо дитина має знати, що тато є.
Але останнім часом, як тільки ми вертаємося з-за кордону – просто Руслан не має й дня аби не їхати до Насті, бо у неї вічно якісь проблеми – то кран тече, то ліжко пересунути.
Я ж не нинішня і всі ці штучки зрозуміла – хоче його вернути, а Руслан просто не розуміє, що відбувається.
Я про себе подумала: «Алло! Любонько! Три роки минуло – пора собі нового чоловіка знайти, цей вже зайнятий!».
З такими думками я поїхала до Насті, нібито забрати Руслана машиною, але насправді я хотіла побачити чи Руслан на таке ведеться. Знаєте, чоловік, коли має інтерес до когось іншого – ну це не приховаєш ніяк! Тим більше, що я знаю, як він веде себе, коли йому хтось подобається.
І ось виходить він з під’їзду і вона.
Мати рідна! Жінко! Ти як виглядаєш?
Одяг якийсь мішкуватий, сірий, волосся в пучок скручене, колір якийсь незрозумілий. На обличчі жодної краплі макіяжу, а лице… Таке жалібне-жалібне, вимолює увагу, випромінює запобігливість і той рот скривлений в такій улесливій усмішці
Нііі.
На таке ніхто не поведеться, жінко, якщо ти це читаєш – на жалість в жодного чоловіка адреналін не підскочить!
Мені аж камінь з душі впав, бо ж я думала, що перед ним буде жінка, яка буде гарно виглядати, гарно пахнути, яка буде показувати, що вона цікава іншим чоловікам і треба б трохи по ревнувати, що в кінці-кінців вона буде краща за мене. Так, чоловік обирає кращу на його думку жінку і я страшенно рада, що у мене просто нема конкурентки.
Це ж треба до такого додуматися. Сміх і годі.
Я спокійно забрала Руслана, він по дорозі розказував, що там ще щось треба підкрутити і поремонтувати…
А я йому кажу:
– Руслане, я не проти, що ти туди ходиш, але ти стільки їй грошей даєш, що вона може легко викликати майстра на годину, який їй то все поремонтує. Якщо ти хочеш бачити дитину, то бери її до нас – я не проти, чи піди погуляй з нею. Все це краще, ніж ключем крутити.
Руслан задумався.
– Знаєш, ти певно права, бо я геть не на те трачу час, – каже.
– Звичайно, що я права, адже життя одне і не треба тратити його на жалюгідні речі.
Він зі мною погодився, а я лиш тому рада. Звертаюся до Насті:
– Почни жити, а не чекати подачок.
Так, це гірко чути. Але скажіть, що то не правда? Хоч один аргумент знайдете?
Фото Ярослава Романюка.
