Ось такі думки проносилися у мене в голові і спогадами я верталася в ту пору, коли з немовлям на руках гукала чоловіка:
– Арсене! Я коляску залишила на першому поверсі, витягни на верх. Ти уявляєш, у нас нова терапевт…
Я балакала і поралася біля малого, але мені ніхто не відповідав. Тоді я обійшла квартиру і помітила на столі клаптик паперу: «Я пішов від тебе». Я кинулася по квартирі, але його речей не було, все було розкидане, видно, він збирався поспіхом, щоб нічого мені не сказати в очі.
Дуже тяжко я тоді пережила той період, адже у ми разом були десять років, двоє дітей, Сашко ще немовля, а тут таке.
Думала, що ніколи не прийду до себе, добре, що батьки допомагали та й діти не давали перепочинку, тішили мене своїми усмішками, адже їм тата не було треба, тільки мами.
Пройшов рік, як на порозі став чоловік, падав в ноги і просив почати все з самого початку.
– Не знаю, що тоді на мене найшло, вибач мене. Мені бракувало твоєї уваги, а ти ввесь час була з дітьми і я подумав, що я вам зовсім не потрібен. А тепер розумію, що не можу без вас.
І я пробачила. Подумала, що він все зрозумів, більше так не робитиме та й діти – хлопчики, їм потрібен батько, як приклад в житті.
І ось тепер знову чоловік пішов, знову, як колись – без пояснень, тільки залишив записку і на тому дякую.
Я стала думати, що ж робити і раптом зрозуміла, що я геть не переживаю. Ба більше того – я зрозуміла, що мені аж на душі легше стало, що чоловік пішов. Я наче зі сну прокинулася, десятилітнього сну, коли я вела себе як ідеальна дружина, бо ж це я винна, що чоловік пішов, йому уваги і доброго слова бракувало!
Не звернула уваги, що його розкаяння пройшло дуже швидко, дуже швидко він на мої плечі переклав причини всіх наших непорозумінь: я корислива, бо питаю за гроші, я егоїстка, бо хочу аби чули лише мене, я неуважна і нечутлива, бо не чую, чого ж хоче мій чоловік.
А тепер мені не треба старатися. Хіба лиш для того аби покращити стосунки з синами, яким я приділяла так мало часу, бо ж батька леліяла.
Коли молодший прийшов зі школи, то я нічого не розказала про батька, старшому сказала, що батько пішов.
– На довго?, – спитав він, пам’ятаючи минулий раз.
– Не знаю, але думаю, що так.
Життя почало налагоджуватися, якось стало спокійно і затишно в нашому домі.
І я стала більш спокійна. Знаєте, все колись думала, що мені треба для щастя. А виявилося, що я можу просто прийти додому і вже бути щасливою від того, що мене чекає син, що на вихідні приїде старший з навчання, що погода гарна, що пальто собі нове купила.
І тут знову з’явився чоловік.
– Слухай, вибач, що так пішов без пояснень. Сам не знаю, що на мене найшло, я вже остаточно переконався, що ти для мене єдина жінка, з якою я хочу провести все життя. Давай почнемо все з початку. Обіцяю, що все буде по-іншому.
– Так, буде, бо я не планую більше навколо тебе крутитися, тому буде так, як я скажу – я не хочу більше тобі догоджати та закривати очі на твою поведінку, вуха на твої слова, а серце на твою байдужість. Я у себе одна і буду думати лише про те, як добре мені. а мені виявилося добре без тебе. Так, що дякую, що розкрив на себе очі і бувай.
Закрила за ним двері, щоб не чути його висловлювань. Виявляється, він мене терпів, а я он як йому віддячила. Тепер себе питаю – навіщо це все було тримати в собі двадцять років?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота