Хай буде ці дошлюбні стосунки, хай буде, я вже закриваю очі, бо світ тепер такий став.
Але жити разом з хлопцем стільки часу і не почути «Виходь за мене», то для мене вже за всіма межами здорового глузду.
– Вірочко, донечко моя, – казала їй я, – Ти ж розумієш, що твої молоді роки отак пройдуть, він з тебе всі соки вип’є, а потім що?
– Мамо, він мене кохає, – каже мені донька.
– Я цього не бачу!
Вже три роки вони отак живуть і я просто на того зятька невловимого просто дивитися не можу. Я не ходжу до них, але на дні народження доньки ми таки бачимося, тому це для мене неймовірне випробування нервів.
Я ростила її сама і просто не можу змиритися, що в дитину мою, в яку я вкладала всю свою душу, якій вимолюю в Бога добру долю, вона просто повторює мою!
– Вірочко, – кажу я їй, – Ти ж знаєш, що ми жили завжди двоє і не завжди було так нам легко, як іншим родинам. Якби у нас був в родині чоловік, то ми могли б жити набагато краще. Ти ж розумієш, що чоловік в родині – він потрібний?
– Так, мамо, але нам добре з Тимуром.
– Донь, то треба щоб було не лише добре вам, але й добре мені, твоїй мамі. Я хочу аби ти буда одружена!
– Мамо, ти все завжди на свій рахунок сприймаєш! Ми так живемо і все.
Мені невловимі свати теж приязно усміхаються, як і Вірі. Але я бачу, що така ситуація і їм не зрозуміла. Я на цю тему з ними не говорила, бо ще чого буду свою красуню-донечку комусь набивати в дружини! Та такого світ ще не бачив.
Аж тут моя Віра мені телефонує зранку в паніці:
– Мамо, я при надії, – каже мені.
Не скажу, що точно тоді відчула, бо найперше була радість, що нарешті вона вийде заміж, а з іншого паніка – а коли не вийде? Тобто, ми будемо жити в мене всі троє з малюком.
Перспектива, знаєте, не дуже.
Я її заспокоїла. Сказала, що дуже за неї рада, а сама чекаю, як той Тимур, зять мій невловимий відреагує.
Один день не телефонує, другий… третій.
Я вже не витримую і сама телефоную, щоб спитати чи він їй зробив пропозицію.
– Що сказав Тимур?, – починаю здалеку.
– Та зрадів, каже, що будемо жити втрьох, – каже щаслива донька.
– А весілля коли?, – питаю вже прямо.
– Та він нічого не сказав, – чую я по голосу, що донька теж трохи знервована.
Ну як так? Я просто в шоці! Це що взагалі відбувається.
Я не спала дві ночі точно, а далі вирішила, що я це все так не залишу.
В неділю йду я до них в гості, хоч повторюю – я була у них вдома лиш на днях народженнях донечки.
Я точно знала, що він вдома, тому купила торт і квіти для Віри.
– Донечко моя люба, – кажу їй з порогу, – Вітаю тебе з найціннішим скарбом в твоєму житті.
А до невловимого зятя кажу:
– То коли весілля?
Бачу, що він аж присів з несподіванки, донька теж на мене зиркнула з осудом, але я гнула своє:
– Чи ти плануєш аби в дитини було наше прізвище?
– Та чого, – каже Тимур, – Звичайно, що буде моє, я дуже хочу цю дитину.
– Справді? Бо я цього не бачу, – кинула я і пішла на кухню різати торт.
Щось вони між собою шикали, але я на те не звертала уваги.
Весілля було швидко і зять до цих пір на всіх наших родинних святах каже, що то я його оженила на моїй доньці, а мені, знаєте, й байдуже, головне, що є родина. Мені до його гонору діла нема чи я не права?
Фото Ярослава Романюка.
