Напевно, кожному свій час приходить задуматися, чи правильно він живе. Я зараз часто сиджу на веранді, дивлюся на старий сад, який ми з Іваном садили ще тридцять років тому, і прокручую в голові останні події. Іван помер два роки тому.
Він був чоловіком міцним, спокійним, працював у районній адміністрації все життя. Знаєте, з тих людей, що не люблять зайвого шуму.
Він завжди казав: «Людо, головне – щоб совість була чистою, тоді й спатимеш спокійно». Він хабарів ніколи не брав, хоча пропонували часто.
Все, що в нас є, ми заробили самі. Цей будинок у селі він дуже любив. Це була його фортеця. Перед смертю він мені сказав: «Не плач, живи для себе. Ти все життя віддавала іншим, тепер просто подихай на повні груди».
Але як воно — жити для себе, коли в тебе є син? Олексій у нас один. Ми з Іваном завжди намагалися йому допомогти.
Він рано одружився з Вікторією. Діти з’явилися швидко, один за одним. Ми тоді віддали їм свою велику квартиру в місті, переїхали в меншу, а потім і зовсім сюди, у батьківський дім Івана. Допомагали з грошима, бо Олексій ніяк не міг знайти роботу до душі. То йому мало платили, то начальник не такий. Вікторія теж не поспішала працювати, казала, що діти маленькі, хоча Костику вже дванадцять було, а Насті — десять. Ми з Іваном тягнули їх, скільки могли.
Коли Івана не стало, мені здалося, що світ спорожнів. Але діти та онуки приїжджали, і це тримало мене на плаву. А потім почалися ці розмови про гроші. Я хочу розповісти, як усе було, і запитати вас — чи справді я вчинила правильно? Бо серце досі іноді щемить, хоча розумом я все розумію.
Це було минулої весни. Вони приїхали всі разом на вихідні. Я напекла пирогів, чекала їх. Олексій ходив по саду, заглядав у сарай, а потім підійшов до мене на кухні. Вікторія сиділа за столом і гортала щось у телефоні.
— Мамо, ми тут подумали, — почав Олексій, уникаючи мого погляду. — Тобі важко тут одній. Будинок великий, за ним догляд потрібен. Дах скоро перекривати треба, паркан підправляти.
— Та я справляюся поки що, сину. Сусід допомагає, якщо щось важке треба, — відповіла я, розкладаючи тарілки.
— Це зрозуміло. Але в місті тобі було б легше. У тій квартирі, що ти здаєш. Там і аптека поруч, і поліклініка. А цей будинок можна продати. Зараз ціни на нерухомість у нашому районі піднялися.
— І що ви пропонуєте? — я сіла навпроти них.
— Ну, ми б ці гроші вклали в справу. Нам з Вікою треба другу виплату закрити, яку ми взяли на нову квартиру. І машину хотілося б змінити, бо стара постійно ламається, — Олексій нарешті подивився на мене.
Вікторія відірвалася від телефону.
— Людмило Іванівно, ви ж розумієте, що дітям скоро вступати. Нам кожна копійка важлива. А ви тут одна на такій площі. Це ж нераціонально.
— Вікторіє, це мій дім. Тут кожна цеглина Іваном покладена.
— Ну, це просто стіни, — знизала плечима невістка. — Вони мають приносити користь сім’ї.
Я тоді промовчала. Вечеря пройшла напружено. Онуки, Костик та Настя, майже не розмовляли, сиділи у своїх гаджетах.
Раніше вони бігали в сад, грали в м’яча, а тепер стали чужими якимись. Перед від’їздом Олексій знову підійшов до мене.
— Мамо, ти подумай. Це ж для нашого спільного майбутнього.
— А квартира, яку ви в дольову участь взяли, вона на кого оформлена? — запитала я раптом.
— На батька Віки. Так було простіше з документами тоді, — швидко відповів син.
— Тобто квартира належить твоєму тестю, а я маю продати батьківський будинок, щоб її виплатити?
— Мамо, ну що ти таке кажеш? Ми ж сім’я. Яка різниця, на кого оформлено? Ми там житимемо.
Я тоді нічого не пообіцяла. Сказала, що треба подумати. І почала думати. Згадувала, як ми з Іваном кожну копійку відкладали, як він у старому піджаку ходив п’ять років, щоб синові на навчання назбирати. А син навчання кинув на третьому курсі. Потім ми знову платили, вже за інший інститут.
Минуло кілька місяців. Олексій дзвонив часто, але розмови завжди зводилися до одного — грошей. Я сказала йому, що будинок продавати не буду. Сказала, що мені тут добре, і я хочу тут дожити свій вік. Він образився. Сказав, що я егоїстка.
А восени я вирішила поїхати в санаторій. Вперше за довгі роки. Сусідка моя, Марія, теж вдова, підмовила мене.
«Людмило, — казала вона, — життя минає. Коли ти востаннє бачила море?». Я зняла гроші зі своєї картки — ті, що зі здачі квартири накопичилися, — і купила путівку.
Коли я повернулася, в будинку було світло. Я здивувалася, бо ключі були тільки в Олексія. Заходжу — а він сидить на кухні. Вигляд у нього був жахливий.
— Олексію? Що сталося? Чому ти тут? — я поставила сумку біля дверей.
— Мамо, можна я у тебе поживу? — він навіть не повернувся.
— Можна, звичайно. А що з Вікторією? З дітьми?
— Немає більше сім’ї, мамо. Все ти правильно зробила, що грошей не дала.
Він розповів мені історію, від якої в мене серце затерпло. Виявляється, Вікторія вже давно планувала розлучення. Вона чекала, поки я продам будинок і віддам їм гроші. Квартира, оформлена на її батька, була її «запасним аеродромом».
Олексій випадково почув її розмову з подругою. Вона сміялася, казала, що «стара скоро зламається і віддасть гроші», і тоді вона зможе спокійно виставити Олексія за двері, бо за документами він там ніхто.
— Я спочатку не повірив, — тихо говорив син. — Думав, може, щось не так зрозумів. А потім запитав її прямо про квартиру. Вона навіть не відпиралася. Сказала, що я невдаха, що все життя на твоїй шиї сиджу, і що їй набридло чекати, поки я стану «нормальним чоловіком».
Олексій тоді не дав грошей на черговий внесок. Почався скандал. Вікторія кричала, що він їй винен за «втрачені роки».
Виставила його речі в коридор. Діти… Костя сказав, що залишиться з батьком. Настя спочатку пішла з матір’ю в ту нову квартиру, але через місяць прибігла до Олексія. Виявляється, Вікторія вже привела туди якогось свого «давнього знайомого».
Зараз діти живуть з Олексієм і приїздять до мене в село.
Будинок ожив. Діти допомагають у саду, Костя лагодить паркан — виявляється, він у діда Івана вдався, руки золоті.
Нещодавно Олексій підійшов до мене.
— Мамо, ми тут з малими порадилися. Скоро канікули. Давай поїдемо в Карпати? Ми назбирали трохи.
— Олексію, у мене ж є гроші, я заплачу.
— Ні, мамо. Тепер я буду платити. Ти свій обов’язок виконала.
Ми з’їздили. Було дуже гарно. Гори, ліс, тиша. Я дивилася на них і думала: а якби я тоді продала будинок? Де б ми всі зараз були? Олексій би залишився на вулиці, я — у маленькій квартирі, а гроші пішли б чужим людям.
Але все одно, десь глибоко в душі, я запитую себе: чи не занадто жорстко я вчинила? Може, треба було якось інакше?
Може, я мала спробувати помирити їх? Хоча розумію, що там уже не було чого мирити. Вікторія дзвонила кілька разів, вимагала гроші «на дитину», але коли я запропонувала, щоб Настя жила з нею і я буду оплачувати її навчання безпосередньо закладу, вона кинула трубку.
Ось така моя історія. Я тепер часто думаю про Івана. Мені здається, він би мною пишався. Він завжди вчив мене бути чесною, насамперед із собою. Але чи не перетворилася я на сувору жінку, яка поставила матеріальне вище за спокій у родині? Хоча, з іншого боку, який там був спокій…
Діти зараз сплять у сусідній кімнаті. Олексій на веранді читає книгу. У будинку пахне яблуками та деревом. Це мій світ. І я його захистила. Але чи маю я право на це відчуття перемоги, коли мій син пройшов через такий біль?
Я часто згадую той вечір, коли вони вперше заговорили про продаж. Обличчя Вікторії було таким холодним. Вона навіть не дивилася на сад, вона бачила тільки цифри. А я бачила роки праці. Бачила, як Іван садив ці яблуні, як він радів кожному новому дереву. Для неї це був лише актив. А для мене — життя.
Чи правильно я зробила, що не дала грошей на ту квартиру? Чи правильно, що не продала будинок, щоб «врятувати» їхній шлюб, який і так тріщав по швах? Мені здається, що іноді доброта має бути з кулаками. Або принаймні з міцним парканом.
Олексій став іншим. Він більше не бігає з місця на місце. Він став спокійнішим. Може, йому теж потрібен був цей поштовх? Може, ця ситуація нарешті змусила його подорослішати в сорок років?
Наступного тижня ми плануємо побілити дерева. Павло вже купив вапно. Настя обіцяла допомогти з квітами. Життя триває. Але ці питання все одно повертаються до мене тихими вечорами. Чи правильно я вчинила? Чи не забагато я хотіла для себе, відмовивши синові в допомозі тоді, коли він просив? Хоча тепер я знаю, що він просив не для себе.
Напевно, кожна мати хоче для своєї дитини найкращого. Але іноді найкраще — це сказати «ні». Це важко. Але це необхідно. Я дивлюся на фотографію Івана в рамці. Він усміхається. Значить, усе йде так, як має бути.
Ми часто сидимо з сином увечері, п’ємо чай. Ми не говоримо про Вікторію. Це закрита тема. Ми говоримо про майбутнє дітей, про те, що треба полагодити в будинку наступної весни. Олексій став більше схожий на батька. Такий самий розсудливий, небагатослівний.
— Мамо, — сказав він якось увечері, — дякую, що ти встояла. Я б тоді все втратив. І себе теж.
— Я просто люблю цей будинок, сину, — відповіла я.
— Я тепер теж його люблю.
І ось я сиджу тут, пишу ці рядки й думаю. Ми часто боїмося образити своїх близьких, боїмося здатися жадібними чи черствими. Але чи не є найбільшою жадібністю бажання побудувати своє щастя на руїнах чужого життя? Вікторія хотіла саме цього. А я просто хотіла зберегти те, що було мені дороге.
Я не знаю, як складеться життя далі. Може, Олексій ще зустріне когось. Може, Вікторія усвідомить щось. Але я знаю одне: цей будинок завжди буде відчинений для мого сина та онуків. І це головне. Це те, заради чого варто було боротися.
Як ви вважаєте, я мала рацію? Чи варто було ризикнути всім заради примарного миру в сім’ї сина? Чи все ж таки материнська інтуїція підказала мені єдино правильний шлях?
Зараз на вулиці вже темно. Цвіркуни співають у траві. У селі тиша особлива, густа. Я закриваю очі й чую голос Івана:
«Живи та ні в чому собі не відмовляй». І я живу. У своєму домі. Зі своїми рідними людьми. І, мабуть, це і є те, що люди називають щастям, хоч воно і прийшло через такі випробування.
