Коли я познайомилась із Сашком, мене вразив не його одяг, чистий випрасуваний, але давно вже не модний, не його запопадливість і намагання догодити усім оточуючим. Мені тоді глибоко в душу запала його історія життя: вдівець, сам виховує сина. Тільки цей факт уже зробив його у моїх очах ледь не святим. А коли він ще й про дружину свою розповів. Про те, як жили вони, так я уже й не сумнівалась – мені пощастило, що він узагалі на мене увагу звернув

Коли я познайомилась із Сашком, мене вразив не його одяг, чистий випрасуваний, але давно вже не модний, не його запопадливість і намагання догодити усім оточуючим. Мені тоді глибоко в душу запала його історія життя: вдівець, сам виховує сина. Тільки цей факт уже зробив його у моїх очах ледь не святим. А коли він ще й про дружину свою розповів. Про те, як жили вони, так я уже й не сумнівалась – мені пощастило, що він узагалі на мене увагу звернув.

Нині мені із дому хоч не виходь, бо ж у погляді усіх стрічних я читаю осуд і відверту неприязнь. Уже рік минув відколи ми із Сашком розійшлись, а я вже думаю, чи не переїхати мені у інше місце, бо які тільки пересуди селом не ходять.

Ми у село приїхали з батьками у дев’яності, саме коли у місті мої тато і мама втратили роботу і вже дійшло до того, що й на хліб не мали грошей.

У селі в нас була старенька хата бабусина, город чималий. а ще – розкіш на той час – працюючий колгосп.

Тато навіть по спеціальності влаштувався, а мамі із її двома вищими освітами, довелось доїти корів та ще й вручну, бо грошей на те, аби полагодити лінію у колгоспу уже тоді не було.

Не скажу, що ми одразу стали краще жити, ні! Зарплатня видавалась тарілками, пшеницею, ячменем, але у нас було вдосталь їжі і у сараї хрюкали ситі свинки, які ми збували за безцінь практично. Та все ж у нашому домі з’являлись хоч інколи гроші.

Я вже до п’ятого класу потрапила у сільську школу, а поїхала у місто навчатись після дев’ятого, тож коло мого спілкування було вузьким і в селі мене практично ніхто й не знав, адже тато і мама швидко за мною у місто повернулись.

Повернулась я в село п’ять років тому. Старшій доньці спеціалісти заборонили мешкати у місті, тож заради здоров’я доні я поїхала у той дім наш у селі, де вже стільки років ніхто не жив.

Свою квартиру у місті я здала в оренду, а за ті гроші почала ремонт старенького ще бабусиного дому. Ремонтувати було що, бо все на очах сипалось, ні паркану, ні даху нормального. Але там було цілюще повітря, доньці ставало краще, тож я знала, що всі мої старання не марні.

Саме тоді я й познайомилась із Сашком. Він нам вікна пластикові ставив, згодом грубку переробляв. Дуже охайний і роботящий. З ним завжди був п’ятирічний сині і історія цих двох мене глибоко вразила.

Сашко сам виховував сина, був удівцем. Вже тільки це вселяло повагу, а ще, коли він між іншим розповів, як завжди при житті дружини робив її роботу: сам виняньчив малого, працював, у домі лад наводив і їсти варив, то я узагалі закохалась без пам’яті.

Ремонт ми скінчили і замкнули бабину хату, бо я переїхала уже до Сашка. Ми одружились і у мить, коли я поставила той підпис, то думала, що вже попереду тільки щастя і приємні моменти, адже доля мені всміхнулась так широко і щиро.

Спершу, все було добре, принайні я не звертала уваги на те, що Сашко робив мені дрібні зауваження “А чого ти капці залишила в коридорі?” чи “навіщо у суп кинула фрикадельки?”.

Сашко у всьому що я роблю знаходив недолік і ніби, як дякував і хвалив, але лиш за старання, бо результат був не надто хороший.

Усе зароблене нами складалось на купку і вже звідти нікуди не могло бути витрачене. Я з міста привезла гарний гардероб, але вже нічим його не могла доповнити, бо “нащо тобі в селі нова сукня”.

Ми разом їздили на ринок і збирали діток до школи. Дівчата мої, як і син Сашка отримували необхідний мінімум і то з найдешевшого що було на ринку.

— За рік уже буде мале, нащо витрачатись. – говорив Сашко.

Ми й до магазину рідко ходили, бо ж там усе було надто дороге і не якісне. Я пекла хліб, хай і не надто добрий, я сама робила ковбаси, засухі і пересолені, сама коптила сало і м’ясо, наступного разу буде смачне.

Одного разу він привів мені у дім сусідку. аби та показала як треба паски пекти, я мало не плакала, а сусідка спробувавши моїх у мене рецепт узяла, дуже вибачалась і вже наступного разу прийшла вчитись у мене хліб такий добрий пекти.

Останньою краплею став випускний у старшої донки. Сашко був проти того, аби ми хоч копійку здали на свято. А вже коли дійшло діло до самого свята і потрібно було плаття, то він заявив що на один вечір сукня за кілька тисяч то марні витрати і що в секонді можна знайти гарну річ.

Тоді я не витримала і забравши дівчат пішла у свій дім. Рік минув відтоді, а й досі не можу вийти у магазин, чи до пошти, аби не зловити на собі осудливі погляди.

Бачте, Сашко усім хто ладен слухати розповідає, що я жила, за таким гарним чоловіком, мала все, дім лялечка. Він мене на руках носив, а я міська і до роботи не привчена. Сашко сам усе робив і гроші заробляв, і мене з дітьми забезпечував, а я вдруге осиротила його сина і покинула їх.

Найцікавіше, що усі Сашку вірять, бо він добрий до кожного і дуже запопадливий. Він працьовитий і завжди готовий прийти на допомогу, тож усі його слова для людей – чиста правда.

Може й справді переїхати? Як вважаєте?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page