Щойно я переїхала до нашого міста, треба було терміново шукати житло. Я була з маленького села, студентка і мій бюджет не дозволяв навіть мріяти про якісь апартаменти, тому зупинилася на варіанті кімнати.
Господиня квартири, Олена Павлівна, виявилася не тільки порядною, але й дуже привітною. Вже через кілька місяців ми розмовляли так, наче знали одна одну все життя.
Перший час було незвично жити з абсолютно чужою людиною. Але Олена Павлівна вміла створити таку атмосферу, що я почувалася як удома.
Ми разом ходили за продуктами, прибирали, вечорами могли приготувати щось смачненьке й подивитися якийсь фільм. Щойно я занедужаю, вона гляділа мене, як малу дитину.
Варила мені курячий бульйон приносила пити чай із медом. І я їй завжди відповідала тим самим. Якось ми сміялися, що стали майже як мати й донька.
Минуло три роки. Оплата за кімнату залишилася такою ж, як і на початку. Але стосунки між нами змінилися — ми стали близькими людьми.
Тому, коли я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком і він запропонував мені переїхати до нього, Олена Павлівна дуже засмутилася.
— Юлю, ну як це так? — сказала вона, коли я вперше озвучила свої плани. — Мені буде так самотньо без тебе!
— Олено Павлівно, ну не можу ж я жити тут вічно. Ми ж поряд будемо, я обіцяю заходити до вас часто!
— А якщо б ви переїхали сюди разом? Удвох тут теж можна жити, місця вистачить.
— Ну… це трохи незручно. Ми вже знайшли квартиру в цьому ж під’їзді. Ви ж знаєте, ми завжди поруч!
Вона лише зітхнула, але більше нічого не сказала.
Ми з чоловіком оселилися буквально на кілька поверхів вище. Часто заходили до Олени Павлівни на чай, а вона до нас. Як же ж вона зраділа, коли я повідомила, що чекаю на дитину. А коли з’явились наші близнюки, то стала справжньою бабусею для них.
— Юлю, давай я з малими посиджу, а ви з Сергієм ідіть прогуляйтеся. Ви ж давно нікуди разом не виходили.
— Олено Павлівно, ми й так вам уже забагато клопоту створюємо!
— Ну, що ти таке кажеш? Це ж дітки! А для мене це тільки радість.
Згодом я зрозуміла, що вона стала для нас тією самою бабусею, якої ніколи не було в нашій сім’ї. У Сергія теж нікого з рідних не залишилося, тож Олена Павлівна стала нашою родиною.
Якось ми з Сергієм вирішили зробити їй подарунок. Купили путівку до санаторію, а за той час, поки вона була на відпочинку, трохи оновили кухню. Замінили старі меблі, поставили новий холодильник.
Коли вона повернулася й побачила все це, я думала що доведеться швидку викликати.
— Боже, Юлю, Сергію, ви що! Це ж така розкіш!
— Олено Павлівно, це для вас. Ви ж наша рідна людина, наша мама, наша бабуся. Так хотілось вам приємне зробити. Ви на для нас скільки всього робите
— Та я ж нічого такого не робила…
— Як це не робили? Ви наш ангел-охоронець!
Вона лише посміхнулася й обняла нас обох.
Ми прожили поруч понад десять років. Олена Павлівна пройшла з нами всі важливі моменти життя. Коли Олена Павлівна занедужала, ми майже жили у неї, адже вона була жінкою огрядною і я одна не могла її доглянути, тож чоловік допомагав,як міг. Я навіть з роботи звільнилась, коли Олені Павлівні стало геть зле.
Але цього року її не стало. Вона пішла тихо, уві сні, залишивши по собі величезну порожнечу. Ми з Сергієм були спустошені. Діти не могли зрозуміти, чому бабуся більше не прийде до них.
А потім, несподівано для нас, виявилося, що Олена Павлівна залишила нам у спадок свою квартиру. Ми були вражені, адже ніколи нічого не просили й не чекали від неї.
— Юлю, — сказав Сергій, коли ми вперше зайшли до цієї квартири після того, як її не стало. — Це не просто квартира. Це наш другий дім.
Я мовчки кивнула, бо слова застрягли в горлі.
Та на тому наша історія не скінчилась, бо ж раптом з’явились брати і сестри Олени Павлівни. Під наші двері ходять цілі процесії із родичів, племінників і двоюрідних сестер.
Усі намагаються нам довести, що ми не гідно вчинили і не маємо права на те житло. Що ми повинні віддати все сім’ї.
Але хіба ми не сім’я? Хіба ми чужі люди? От скажіть, ви б поступились родині у такій справі?
Головна картинка ілюстративна.
