Коли я розплющила очі й поглянула на годинник, то зрозуміла, що спізнююся на роботу. Зазвичай у цей час я вже стою на автобусній зупинці або їду в автобусі. Ох, тільки не це!
Поспіхом до ванної – вмитися й зібратися, наводити красу ніколи – підфарбуюся в обідню перерву. Незрозуміло, чому не спрацював наш старий механічний будильник. Йому хоч і немало років, але працює бездоганно, жодної хвилини не відстає… Схоже, свій час він уже відслужив, треба купувати новий.
Тільки-но вийшла з ванної, як на кухні пролунав тріск – тріснула лампочка в кухонному абажурі, засипавши підлогу дрібними уламками. Цього мені ще бракувало! Часу зовсім немає, спізнююся, а тут ще таке… Незрозуміло, чому лампочка тріснула, адже я навіть не вмикала світло на кухні! Залишати уламки на підлозі не можна – скоро прийде мама з нічної зміни, втомлена, може не побачити. Довелося хапатися за пилосос, ретельно прибрати кухонну підлогу, а потім ще й вологою ганчіркою пройтися — раптом десь пропустила крихітний шматочок скла.
Глянула на годинник і ледь не заплакала. У цей час я вже мала б бути на своєму робочому місці. Моя безпосередня начальниця, Ольга Петрівна, сувора пані, вважає спізнення на роботу чи не найтяжчим гріхом, якого можуть припуститися підлеглі. Досі я ніколи не запізнювалася, але сьогодні, на жаль, увійду до числа тих, кого Ольга Петрівна (великий педант!) вважає вкрай неорганізованими людьми зі всіма наслідками, що з цього випливають. Нічого не вдієш, треба телефонувати на роботу, повідомити, що затримуюся.
– Погано, Надю… – у голосі Ольги Петрівни бриніло невдоволення, яке вона не вважала за потрібне приховувати. – Дуже погано. Ти мене розчаровуєш. Поспіши.
Як і слід було чекати, начальство не в захваті. Другий рік працюю в банку оператором, на хорошому рахунку в керівництва, незабаром обіцяли відправити на навчання, а потім і на підвищення – і раптом таке!..
Неприємності на цьому не закінчилися. Тільки-но я взула чоботи й зробила кілька кроків, як зламався тонкий підбор-шпилька. Та що ж це коїться?! Прикро й сумно, особливо якщо зважити, що це нові чоботи, які я взувала лише кілька разів! Що робити? Найгірше, що старі чоботи я вчора віднесла в ремонт.
Нічого не вдієш, довелося діставати драбину й лізти на антресолі, де ми зберігаємо старе взуття. Треба пошукати щось підходяще, адже речі там цілком придатні до використання.
На пошуки потрібної пари пішло чимало часу. Черевики (як на зло!) виявилися в найдальшому кутку антресолей, тож швидко дістати їх не вдалося. Коли ж нарешті я впоралася зі взуттям, то побачила, що моїх ключів немає на звичному місці. Мама, якій я зателефонувала, запевняла, що перед її відходом ключі лежали там, де завжди – це вона точно пам’ятає… Хвилин п’ятнадцять пішло на їхні пошуки, і, що найнеймовірніше, ключі знайшлися в кишені моєї літньої куртки, яку я востаннє вдягала два місяці тому. Нічого не розумію…
Та це було ще не все. Коли я спробувала відчинити двері, виявилося, що замок заклинило, причому наглухо, і всі мої спроби щось зробити були марними. Чесно кажучи, до того часу я вже була близька до того, щоб розплакатися.
Довелося знову телефонувати мамі, яка вже їхала додому, і вона пообіцяла привести майстра, щоб той відчинив замок…
Усе, що мені залишалося, – чекати на маму, але знову телефонувати Ользі Петрівні я не наважилася – все одно на роботі дістанеться за спізнення, тож встигну вислухати все, що про мене думає начальство. А ще доведеться писати пояснювальну – у нашому банку порядки суворі…
Пішла до кімнати, сіла в крісло біля тумбочки, на якій стояло фото батька з траурною стрічкою. Після тог, як його не стало ще й сорока днів не минуло… Батько був чудовою людиною, дуже мене любив, і я ніяк не можу змиритися з тим, що його більше немає з нами. Ба більше – іноді мені здається, що я досі з ним розмовляю, і він усе ще поруч зі мною…
Ось і зараз, дивлячись на батькове фото, я ледь не розплакалася:
– Тату, що за день такий сьогодні, від ранку все йде не так…
Не знаю, скільки часу я так просиділа – хвилин тридцять, не менше, чекаючи на маму з майстром, аж раптом мені здалося, ніби я почула батьків голос, який прошепотів: «Тепер можеш іти…»
Оце вже зі мною щось не так. Мало мені сьогоднішніх неприємностей, то ще й це! Досить сидіти й жаліти себе, бо ще й не таке в голову прийде!
Підвелася й знову пішла до дверей, сподіваючись упоратися із замком. Неймовірно, але двері відчинилися одразу, без проблем.
Роздумувати не було коли, побігла сходами вниз, викликаючи таксі по телефону. Добре, що хоч тут пощастило – вільна машина була поруч. Доїхати б швидше – звісно, я вже безнадійно спізнилася до початку робочого дня, але, сподіваюся, усе обійдеться доганою.
Коли таксі звернуло на вулицю, де був розташований банк, у якому я працювала, нас зупинило поліцейське огородження.
– Проїзду немає, об’їжджайте…
– Здається, у банку щось сталося… – зробив висновок водій, дивлячись на натовп, що стояв неподалік і роздивлявся поліцейські та аварійні машини, швидку… Уся ця техніка стояла біля нашого банку, а поліцейські огороджували підходи до будівлі стрічкою.
Судячи з усього, за час моєї відсутності тут сталося щось із розряду надзвичайних подій. Наш банк розташований на першому поверсі багатоповерхівки, і зараз квартира над банком була розтрощена. У самому банку також видно руйнування – вибиті вікна, розкриті двері… Що ж тут сталося? У натовпі за огородженням я побачила своїх колег, із якими працюю – сподіваюся, усі встигли врятуватися.
Тільки-но я наблизилася до людей, як до мене підбігла Ольга Петрівна.
– Надю, Надійко… – сувора начальниця обійняла мене, і я побачила в її очах сльози. – Господи, яке щастя, що ти жива!
– А що сталося? У чому річ?
– Та ці сусіди, чия квартира була над банком, бодай би їх!.. Скільки разів ми зверталися до поліції, щоб вжили заходів щодо цих чарколюбів, а все марно! І ось результат! Схоже, вони вкотре не закрили газ на кухні… Рвонуло так, що стіни затремтіли! Але найголовніше – стеля обвалилася, і знаєш, де? Якраз над твоїм робочим місцем… Яке щастя, що ти сьогодні на роботу спізнилася! А те, що ніхто з тих, хто був у банку, серйозно не постраждав, – це просто якесь диво! Надійко, яке щастя, що тебе в ту мить не було на роботі!..
А я раптом згадала все: будильник, який не задзвонив, лампочку, що тріснула, зламаний каблук, ключі, що пропали, замок, що заклинило… А ще батьків голос, який я наче наяву почула…
– Мене тато на роботу не пускав… – прошепотіла я.
