Почну здалеку. З’явилась я на світ, коли мамі було 18 років. Це був початок дев’яностих. Час складний і важкий. Коли мені не було і року, батьки розлучилися. Мама вчилася і працювала, а зі мною сиділи її подруги і мої бабусі і дідусі, які так само працювали.
Я росла дуже хворобливою дитиною, тому в дитячому садку з’являлася рідко. Нарешті мама закінчила навчання, і вона стала пробувати будувати особисте життя. Всі 4 роки кочувала від одного до іншого. Від однієї бабусі до іншої. Зрештою, всім це набридло і бабуся по батькові забрала мене до себе.
Так я і жила у неї до самого заміжжя. Маму я рідко бачила. Вона не брала участі в моєму житті. Допомагала мені одягом і іноді грошима. Вона і справді думає досі, що головне це одягнути, взути та нагодувати дитину. Мені не вистачало материнської любові і тепла.
У 19 років я вискочила заміж. У 21 у нас з’явилася донька, якій скоро буде вже 5 років. Коли я ще носила дитя, то мама мало не клялася, що буде допомагати мені.
Працює вона на себе. Часу вдосталь.
А що виявилося на ділі? Після виписки вона побачила внучку через 2,5 місяці. Потім як мене в дитинстві, могла по півроку не дзвонити і не заїжджати. Свекруха теж не бачить дитини. Раз в рік. Далеко живе.
Виходить, у дитяти взагалі немає бабусь. Мою доньку просить називати її не бабусею, а Олечкою. І де обіцяна допомога? Я ж не грошей прошу, а приділити дитині годину часу. Погуляти на вулиці з нею. Або посидіти у нас вдома, поки ми їздимо з чоловіком в магазин, але ні. Моя мама досі будує своє особисте життя, а на нас їй начхати.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
