fbpx

Коли я сказала ті слова за столом запала тиша, а вже за хвилинку моя сваха почала голосити, так, ніби із хати кого винести мають. Зять крехтати почав і вискочив з-за столу, донька ж за ним побігла. А сваха не вгавала: “Ніно, ти чого? яке “додому”? А як діти наші, ти про них подумала?”.

Коли я сказала ті слова за столом запала тиша, а вже за хвилинку моя сваха почала голосити, так, ніби із хати кого винести мають. Зять крехтати почав і вискочив з-за столу, донька ж за ним побігла. А сваха не вгавала: “Ніно, ти чого? Яке “додому”? А як діти наші, ти про них подумала?”.

Якраз перед святами новорічними я повинна відзначити свій 70 ювілей. Спеціально для цього із Неаполя повернулась, бо ж такі дати відчуваєш і святкуєш тільки у колі родини. Хоч за 20 років роботи на чужині, я маю там багато подруг, але із ними добре, а поряд із сім’єю краще.

Двадцять років тому я подалась за кордон, аби донці допомогти своїй. Ми ж жили із нею у квартирці однокімнатній, то поки вдвох собі були, то ніби й нічого, а як заміж вона вийшла, то стало тісно і складно. Вони спочатку окремо із зятем жили, але коли доня моя при надії була і працювати вже змоги не мала, то й квартиру орендувати стало для них надто дорого.

Тоді я їх до себе впустила, віддала кімнату, а сама на кухні собі стелила на підлозі. Було тісно і незручно утрьох, а як з’явився онук, то вже геть ми не мали як розвернутись.

Зять водій, донька медсестра. Ну хто із них заробить  чесною своєю працею на квартиру? А через скільки років? Я ще була і молода і силу мала, тож поїхала на заробітки.

Спочатку ми говорили про квартиру для них, збирали гроші хоча би на однокімнатну. За п’ять років уже б і придбали, але тут донька повідомила, що знову треба чекати поповнення, тож ми вже й покинули ту ідею.

А одного дня, мій зять зателефонував і розповів, що є можливість придбати землю у селі під столицею:

— Ліс пору, річка у городі одразу ж. Там така природа і усі зручності в селі є. До столиці пів години на машині. Мамо, а давайте ми збудуємо будинок? Так усім буде добре.

Ми тоді порадились усі разом, то й на тому спинились. Гроші, що мала, я вклала у купівлю землі, а далі вже на будівельні матеріали заробляла і на оплату праці робітників.

Десятий рік минув, ми той дім усе будуємо. Перший поверх уже зроблено, все дуже пристойно і дорого. Зять із донькою роблять усе під себе. Матеріали найякісніші, як і всі комунікації. Другий поверх поки стоїть, адже коштів на нього не вистачає ще – зять авто узяв собі.

Знаєте, я їхала додому із твердою думкою, що вже не повернусь за кордон. 70, то не 50 і навіть не 60. Мені вже важко і морально і фізично. Та й як пояснити роботодавцю, що я сама не здорова і не годна сьогодні його маму глядіти? Останній рік я тягла все насилу.

Мене донька зустріла, привезла до себе в дім. На нас чекав багатий стіл і радісні онуки. Навіть, сваха моя приїхала, аби побачити мене. У нас гані відносини дуже були.

І так мені було хороше за тим столом, так спокійно. Візьми я і скажи, що вже по всьому – не їду я більше нікуди і що залишаюсь вдома.

Ой, що то почалось: сваха заголосила так, зять з-за столу вискочив, а донька аж побіліла і за ним.

— Ніно, – каже мені сваха скоромовкою. – Ти про дітей подумала? Як вони житимуть? Яке “додому”? А вони що, так і будуть у дім недобудований повертатись? Ти хоч уявляєш скільки нині все коштує? А в них авто ще в кредиті, діти ростуть. Як ти так можеш вчинити безвідповідально?

Ні доня моя, ні зять, нічого проти мого рішення не сказали. Обоє ходять спантеличені, намагаються посміхатись, але видно, що й говорять насилу.

— Просто, – каже мені донька. – навіть, якщо ми їсти купувати не будемо, то за авто ми навряд виплатимо місячний внесок, не з нашими зарплатами. А другий поверх? Ну нічого, діти виростуть, допоможуть завершити.

Ох, я така розгублена нині! Просто не знаю, як мені бути? Може, повернутись, ще трішки потерпіти, допомогти їм хоча б авто виплатити?

Але ж і здоров’я не те. Чи й витримаю я? Але ж і соромно, так – підвела доньку.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page