Я тоді до її сина Володі й телефоную:
– Володю, мати вже на той світ зібралася, може. Ви якось приїдете та відвідаєте? То хіба діло раз в пів року приїздити? Та відірвися трохи від того телевізора!
І думаєте, забрали її до себе? Ви не повірите, що вони учинили.
Отож, в неділю баба Зіна, як завжди пішла до церкви сповідатися та причащатися, далі до мене заглянула пообідати, бо я перша сусідка і скільки там бабуся їсть, то й пригощаю. Я ніколи не казала про те Володі, що я його матір годую, бо мені було не зручно, адже чоловік старший від мене на двадцять років і міг би й сам здогадатися, що мати десь їсть, коли сама не може собі приготувати їсти. бо поки в печі розпалить, а він же дрова замовив тільки восени, вони ж не гріють, бо сирі, лиш сиплять. То поки таку піч розтопиш, то вже пора обід готувати, а не сніданок.
То бабуся отак молока у мене візьме та з хлібом поснідає, а обід як приготує, то добре, а ні то до мене загляне, так само й з вечерею.
Отож, сидить вона у мене як чуємо, що машина під’їхала до хати, вона вся аж засвітилася:
– Мій Володик приїхав, – і на вулицю.
То був він, обняв матір та з-за спини простягає їй … собачку!
– Мамо, дивіться, якого я вам охоронця привіз. Буде не так вам сумно.
Ну я мало не впала. Боже, яка дивовижа для села, коли чи не в кожного на оборі пес і потім нема кому цуциків віддати. А тут аж з міста привіз!
Баба Зіна подякувала та вже з сином пішли до хати, що вони там говорили. То я вже не чула. Володя побув десь зо дві години, походив по оборі ще хвилин десять, коли бабуся казала, що він має полагодити.
– Та зроблю, зроблю, не буду ж в неділю робити. До вас як не приїдеш, то ціла купа роботи.
– А ти приїжджай частіше, то й не так багато буде, – каже та.
А Володя в машину і поїхав, а баба до мене:
– Ти подивися, пса мені приніс. І чим я його маю годувати? Хай в тебе поживе, поки більший не стане. Добре?
– Та добре, – кажу, бо де один, то там вже й другий прогодується.
Я тоді вже не витримала і зателефонувала Володі, коли баба пішла додому.
– Ти нащо пса їй приніс? Ти хіба не бачиш, що у неї нема чим його годувати? Пес хоче й кістку і три рази з’їсти добре, а вона ж у мене їси!
А він тоді мені так перекрутив мої слова, що я лиш рота відкривала і закривала.
– Ти сама сказала, що мама не має заради кого жити, то мені психолог порадила аби купити домашню тваринку і тоді людина дістає стимул для життя. Що не так?
– Цікаво, скільки така порада коштує?, – пробурмотіла я, а той і відповів.
– Шістсот гривень в годину.
– А те, що ти б частіше до матері приїжджав, то вона таке тобі не порадила?
– Я не можу. У мене робота!
– Все з тобою ясно, то аби ти знав, що собака у мене, а мати твоя таких псів може мати десяток, як і котів.
Він ще щось говорив, але я вже не хотіла слухати. І ще й задоволений собою, уявляєте? І психологу заплатив, і собаку купив, все совість чиста. А що до матері поїхати, то тут ні, не можу. І що робити в такій ситуації, що порадите?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
