Коли я в тридцять сім років почула: «Бабусю!!!», то мало крізь землю не провалилася. Моє лице пішло плямами і я знала точно, що робитиму. Проте, як же я тепер каюся, що тоді прийняла те рішення

Кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе. Вже тепер я знаю, що це правда. Називати речі своїми іменами не просто правильно, але й треба, бо так все стає простішим і зрозумілішим.

Але якби я знала про те тоді, то з якою б радістю захотіла чути те «Бабуся», а тепер не знаю, й хто я своїм найріднішим людям.

Я росла в родині, де не було любові, саме тому, мені так хотілося отримувати її від інших – бути в центрі уваги подруг та хлопців. Рано й кохання я собі придумала і з нього й вийшла моя донька Ліза.

Я не знала, що й робити і тоді мама сказала, що допоможе. Я була дуже за те їй вдячна, поїхала вчитися і приїздила лиш раз в місяць. Мені донька видавалася чимось таким іграшковим, потішним. Мама наряджала її в такі рюшечки і банти, що вона й справді видавалася схожою на ляльку.

На літніх канікулах я вперше й почула, як Ліза називає мамою мою маму.

– А я тоді хто?, – спитала я обурено в матері.

– Тобі краще зроби, а ти ще й обурюєшся! Хто тебе з дитиною захоче? А так вона тобі сестра і все, ти нічим не обтяжена. Подякувала б мені, а то знову губи закопилила! Але як ти так проти, то бери її до себе, годуй, одягай і будеш тоді мамою називатися! Я не маю нічого проти.

І я не хотіла одягати і годувати, хотіла інколи з нею гратися, коли вона не вередує.

Я не кинулася робити кар’єру, я жила як уміла і знала. Було два шлюби і обоє невдалі, робота, яка не приносила ні прибутку, ні задоволення.

Не знаю, де й роки пролетіли, як вже звістка – донька моя йде моїми стопами.

– Нащо було її у мене забирати, щоб вона мою долю повторила?, – не стримувалася я.

– А ти б краще виховала? Сороківка на носі, а нічого свого – ні хати, ні чоловіка! Прийдеш і ти до нас проситися пожити, а я й не прийму!

Ми так розійшлися, що не почули, як донька стоїть в дверях.

– Ти моя мати?

– Так!

– Ні!

Ми не знали, що вже й казати. Прийшлося зізнаватися.

– Можеш називати мене мамою, – сказала я доньці.

– Мамою? Віко, ти мені не мати!

Я не наполягала, думала, що з часом все стане на свої місця, але, як почула від онука «бабуся», то вся застигла. Яка я бабуся?

– Любчику, я Віка. Чув? Повтори.

– Віка, – повторила дитина.

І отак я стала модна бабуся, молода бабуся-Вікуся. Ще й тішилася тим, що я не така, як усі.

І знову роки пролетіли. Наступні двадцять були для мене дуже вдалими. Я виїхала за кордон і вийшла заміж за багатого іноземця.

Донька одразу ж згадала про те, що я матір, а я намагалася відкупитися від неї грошима. Онук так само міг в будь-який момент зателефонувати:

– Віка, скинь мені кілька сотень євро.

І я кидала то йому, то їй. Далі мого чоловіка не стало і я зрозуміла, що отримаю не так вже й багато і на ці гроші можна прожити хіба в Україні.

Вернулася до матері, як вона й передбачала, але я хотіла вже чогось іншого – тепла і розуміння. Я могла купити собі шикарну квартиру і забути за матір. Але я хотіла бути поруч з нею, хотіла. Хотіла аби донька і онук прийшли просто так, нагрянути в неділю, а я б смажила для них картоплю… Хочу аби мене обійняли і сказали «мамо», «бабусю». Невже я не заслужила на ці слова, як ви гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page