Через тиждень мій спокій порушив звук пили, яким вирізали замок. Я була просто ошелешена тим, що за цим стояла моя вже доросла донька!
– Мамо, я думала, що з тобою щось трапилося, – трясучими руками вона пила воду.
– Доню, зі мною могло як бачиш статися лиш оце, – і я показала рукою на знищені двері і безлад.
Далі прийшлося виповзти зі своєї улюбленої піжами і йти шукати двері в квартиру за помірними цінами. Від озвучених цін хотілося сховатися під ковдру, а двері прив’язати шнурком чи підперти кріслом.
Хоч донька й поривалася все оплатити, але я ж знаю, що її чоловік снігу торішнього не дасть взимку, а тут тещі нові двері.
– Донечко, дай мені спокійно побути на пенсії, гаразд, – спитала її я, коли закривала за нею свої нові броньовані двері, – Бо наступні двері купить твій Павло.
Донька пішла, а я знову поринула в тишу і спокій.
Думаю, працівники освіти мене зрозуміють. Особливо ті, стаж яких перевалює за сорок років шуму і гаму.
Проте, донька не здавалася.
– Мамо, ти подивися, яка гарна кішечка! Ця порода чує проблеми організму і одразу на них реагує!, – розпиналася донька, а кошеня вже робило свою справу в мій тапок.
– Доню, що за проблему воно виявило в моїх тапках?
– Мамо, я до тебе з дорогою душею, а ти вічно отак!, – донька гримнула броньованими дверима.
Я дивилася на кошеня і розуміла, що мій спокій порушено. Прийдеться купувати корм, вичищати лоток, і чекати розбитих вазонів… Дякую, донечко!
Ще через тиждень, вона привела свою доньку-підлітка, щоб вона провела вихідні у мене:
– Мамо, у нас річниця, а тобі розрада і співрозмовник, щоб ти не сумувала!
Наче я не знаю Софію – вткнеться в телефон і сидить так, як скам’яніла… Співрозмовниця дуже цікава, дякую, доню!
Прийшлося вийти на вулицю за продуктами і кормом, прийшлося привітатися з сусідками і хвилин сорок вислуховувати, що там у Петрівни з четвертого поверху. Обернутися і мовчки піти по своїх справах не дозволяла сорокарічна вихованість і чемність.
Софія їла, кивала в такт навушникам і мовчала.
– Ба, можна я на наступні вихідні теж прийду? У тебе так класно, – сказала вона мені на прощання.
Я мовчала і усміхалася закриваючи за нею двері.
Потім приїхав син з молодшим сином, який всю бесіду бігав за котом, кіт бігав за вазонами, я бігала з віником і совком.
– Мамо, ми в тебе гарно побули і прийдемо ще!, – сказав мені син на прощання.
Я мовчки усміхалася і закривала за ним броньовані двері.
Далі діти згадували, що у них купа справ і я маю тепер допомагати їм з дітьми: того на гурток, того до репетитора, тій нагадати за танці, тому за бокс.
Я знову мала записник і планувала свій робочий графік на кілька тижнів наперед.
А потім я чомусь порвала зошит на дрібні клапті і подзвонила Тимофію Павловичу.
– Ти ще маєш ту хату в селі, де ми колись їхали до тебе в гості? Мені цей куточок раю просто необхідний!
Тимофій зустрів мене на машині, допоміг з сумками. Дітям написала, що їду до друга і мене не турбувати.
А Тимофій нічого не говорив і не питав, він жив, як і жив: топив піч, гладив кота і рубав дрова. Я робила сніданок і або читала, або гуляла з Тимофієм по цій неймовірній красі осіннього лісу.
Я нікуди не хотіла звідси їхати і Тимофій вгадав моє бажання, він просто став на коліно і простягнув обручку.
– А ми не застарі для цього?, – спитала я.
– Яка різниця? Так чи ні?
– Звичайно так, я але за умови, що ми будемо жити тут!
Отак гіперопіка дала мені другий шанс в житті.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
