Коли я вже сама побачила, що попід хату хтось ходить, то вирішила, що на наступний раз таки визирну з віконця, тому лиш засіріло, як я губи підмалювала, очі підвела і вже спостерігала, що хтось біля вікон стоїть

Я тоді в двері і вся обімліла.

Коли мій молодший син прибіг з вигуками: «Мамо, там хтось у вікно заглядає!», то я була певна, що то його старший Матвій так лякає. Але Матвій запевнив, що під вікном не стояв, я сказала, що йому привиділося і ми всі домовилися, що заведемо собаку.

Діти мене давно просили, а тепер якраз і переключаться від тих негараздів, що останнім часом на нас насіли.

Насіли на нас якраз після того, як я розійшлася з їхнім батьком Дмитром.

Отак десять років коту під хвіст, хоча мама моя попереджала, щоб я заміж за нього не виходила:

– Мар’яно, там така свекруха буде, що вона нікому життя не дасть!

– Мамо, але ми будемо жити в бабусиній хаті, що мені до свекрухи?

Ми справили пишне весілля і стали жити у моєї бабусі в хаті, а вона перейшла до моїх батьків. Хата старенька, потрібно багато грошей на ремонт і тут Дмитро й поїхав на заробітки вперше, а далі й повелося, що він практично ввесь цей час проводив за кордоном, а ми з дітьми жили в старій хаті без ремонту.

Спитаєте, як так, а все дуже просто – Дмитро вважав, що передає достатньо для того аби я й дітей прогодувала і відкладала на ремонт.

– Нема грошей? Ти їх там розкидаєш чи їси? Я більше тобі давати гроші не буду!

Я була певна, що це свекруха його нарадила аби він гроші передавав їй, а вона їх збереже і, коли він приїде, то вона йому дасть і він тоді зробить в хаті ремонт. Але роки йшли, а ми й далі милися в тазиках та ходили до вітру на вулицю. Не питайте, як це я з малими дітьми це все пережила, адже, щоб дитину малу покупати, то треба хату натопити, води нагріти, тоді винести і не важливо чи мороз чи дощ, чи ти лиш після дитини, а все в руках.

А потім тобі претензії, що ти гроші тринькаєш.

А якось він вернувся і каже:

– Ми будемо квартиру в місті купувати, тому ніякого ремонту я в цій хаті робити не буду.

Я дар мови втратила. Але ж вірю.

А потім все й розкрилося – він там когось має, а я собі окремо. Я не стала терпіти і подала на аліменти.

Дмитро мені писав, що я отримаю дулю з маком, але аліменти почали таки приходити. Коли в дітей був день народження, то він передавав більшу суму. Йшов час і, коли діти сказали, що хтось у вікна заглядає, то я аж розчулилася – Дмитро. Таки сумує за нами… І така ніжність в мені піднялася… Не таким вже й поганим чоловіком він був. А не вміє просити пробачення, ось такий він у мене…

Тому, я на вечір прихорошилася і стала чекати, коли ж тінь підійде під двері. Мені здалося, що він вже на оборі, бо песеня зацявкало і я вибігла на вулицю:

– Дмитре!

Але тінь й не думала виходити на світло. А майнула геть.

– Не тікай, я знаю, що це ти!, – кинулася я навздогін.

Але тінь лише пришвидшила крок і я в ній впізнала… свою свекруху… Я йшла за нею, мов прив’язана, а перед очима були всі ті роки, коли вона мені слова доброго не казала і сама сина проти мене й налаштувала.

Коли свекруха забігла до хати. То я зайшла за нею.

– Добрий вечір, – кажу, – здалося мені, що ви коло моєї хати були.

– Та ні, я тут була, – каже свекруха задихано, – Але як що, то я можу прийти, як тобі треба…

– Приходіть, – сказала я просто, – і тата беріть, діти за вами скучили…

– Дякую, – прошепотіла та.

Я йшла додому і стирала помаду рукавами. Не вернеться до мене вже Дмитро, а в дітей має бути дідусь і бабуся, хіба ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page