– Ви ж його не бавите щосекунди, як малу дитину! Приготували щось та нагодували і все, він сам телевізор дивиться.
– Якщо все так просто, то чого ви тим самі не займаєтеся?
– Бо я хочу життя жити!
– І я хочу життя жити, а замість цього проводжу з вашим батьком.
– Він мій чоловік, а не батько!
Я аж рота розкрила. Я думала, що вона донька, така молода і чого вона мого ровесника вибрала. Якщо так роздивитися, то тут і статки такі собі.
Але те, що вона його не покинула, вже мені казало, що вона людина совісна. Це вже потім я зрозуміла, що їй казали, що Петро от-от на ноги стане, а не говорили, що на це знадобляться роки.
Рік пройшов нам добре, я бачила успіхи і Петра, говорила про них Ілоні, вона була виїхала за кордон через всі ці події, але гроші мені надсилала. А потім перестала й гроші надсилати і телефон брати.
Я залишилася з Петром сам на сам. Це ще добре, що у мене були такі життєві обставини, але якби ні, то я б точно чоловіка віддала в притулок. Ну, дивіться, я самотня, донька моя заміжня і у неї все добре, живе в безпечному місці. А я жила в нашій однокімнатній квартирі з котом Борисом.
Робота у мене була державна, працювала в садочку, але як почали родини виїжджати, то й роботи у нас не стало, почали скорочувати і я й пішла на вільні хліби. Ще так тішилася, що мені така грошова робота попалася.
– За місяць ремонт зробимо, – казала я коту.
І так і було. Я ремонт зробила, меблі оновила, у мене стала не квартира, а просто моя мрія. І ось після року такого щастя, знову я гепнулася на саменьке дно.
Петро вже міг говорити по складах і я йому сказала, що така ситуація.
– Ілона вже й не вернеться, розумієте, і як нам бути?
Чоловік впав на подушки, а я лиш подумала – от тепер і дізнався, як молоду жінку мати?
– Може, у вас є діти чи колишня дружина?
А він головою мотає, що нема. я довго не хотіла цього робити, сама в тій квартирі не нажилася. А тепер здавати чужим людям? Але ж Петро сам просто не буде.
Я тоді з котом та до нього.
– Мені теж у вас не хочеться жити, але ж розумієте, що інакше не буде.
Я б його взяла в свою квартиру, але ж вона однокімнатна, то вже краще в цьому будинку. І отак ми й жили – він з усіх сил старався стати на ноги, а я займалася домом і жили ми на гроші з оренди моєї квартири. Я ще надіялася, що Ілона передумає, тому й далі писала про успіхи Петра, хоч і була нею заблокована.
Через два роки на Петра любо було дивитися: сам ходить, хоч і з костуром, говорить, мені допомагає щось приготувати.
Я вже й звикла тут жити і як подумаю, що вертатися треба в ту квартиру, то аж серце тиснуло. Але що було робити?
– Петре, ви вже самостійний чоловік. Скільки ми ще так будемо жити, я знаю, що ви мали якусь добру роботу, що так розкішно жили, то коли ви почнете на себе заробляти, щоб кожен з нас вернувся до свого старого життя?
– Маріє, – каже він, – за місяць можете готуватися.
А я відвернулася. Я ж думала, що він скаже – живіть зі мною, ви моя рятівниця… Ех, передивилася я романтики, а хто я і хто він? Таке життя.
Переїхала я додому і хлипаю – треба знову ремонт робити, бо таке мені квартиранти наробили… Не своє ж і не шкода… А з заробітку у мене нічого й нема, всі гроші ми отак проїдали. Ще думала, що Петро мені кине кілька тисяч, як стане на роботу, але, видно, вдячність не його риса з Ілоною. Як я себе картала з цього приводу.
– Але ж я б не вчинила по-іншому, – зізналася я собі чесно, – краще мати чисту совість, а все інше хай буде на них.
А через якийсь час дзвінок у двері – Петро в усій красі.
– Маріє, я мав найперше розірвати шлюб аби запропонувати вам руку і серце та й трохи грошей заробити на весілля. Вийдеш за мене?
Навіть Борис пронявчав «так»…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота