– Доню, ти будеш жаліти про свій вибір до кінця життя! Ти добре подумай для кого ти це робиш!
– Я хочу бути щасливою! Я хороша людина і маю бути щасливою!, – не вгавала я.
– Ти будеш щасливою, тільки трохи почекай.
Так, мама мала рацію, але я хотіла і колишній подрузі і колишньому чоловікові доказати, що я легко знайду їм заміну, як вони легко знайшли заміну мені.
Так, історія банальна – найкраща подруга і чоловік, і я, яка нічого не знала і тішилася маленьким сином. Ще й сама напросилася зробити чоловікові сюрприз і приїхала до нього в готель, де він зупинявся, коли їздив у відрядження. А там сюрприз чекав мене.
Він намагався щось пояснити, а от самовдоволене обличчя Аліни я з пам’яті стерти не могла. Звичайно, що жити з ним я не хотіла, нас довго не хотіли розлучати і все давали шанс за шансом.
Через пів року я вирішила, що вже занадто довго сама, коли вони обоє милуються і любуються, тому вирішила негайно вийти заміж за першого, хто запропонує і байдуже на все, головне, щоб була обручка на пальці.
Коли Василь мені зізнавався в коханні, то я не могла від радості… і ще чогось стримати сліз. Сказала «так» і побігла до мами хвалитися, що я скоро буде неймовірно щасливою. Але мама була категорично проти.
А потім раптом в селі захворіла бабуся і мама не знайшла нічого кращого, як послати мене з дитиною до неї:
– Їдь, ти й так в декретній відпустці, нікуди твій наречений не дінеться.
Коли я приїхала, то бабуся геть не виглядала на хвору, вона ще могла фору дати не одній молодій. Але найбільше мене вразила в селі тиша і спокій. Ніхто нікуди не спішив і ніхто нічого не вимагав, все йшло розмірено, як годинник: встати, нагодувати живність, самій поїсти, піти на город, нагодувати живність, прилягти, знову якась робота і потім такий тихий вечір з зорями, що від замилування цією красою хочеться плакати.
Думаю, бабуся спеціально мене навантажувала роботою, щоб я не думала про Василя.
– Як любить, то нікуди не дінеться, – казала вона мені.
– Ага, я вже таке чула і дівся, – відказувала я.
– Бо не любив, – казала бабуся, а я не могла прийняти цього, як же не любив, коли казав, що любить?
Зв’язок в селі був поганий, тому з Василем я не спілкувалася, просто сказала, що їду до бабусі і все. І так я пропала на ціле літо, а від нареченого ні слуху, ні духу. І почала я думати про те, що якби любив чоловік. то вже б якось та й знайшов привід зустрітися, ми ж не на іншу планету полетіли.
В місто я вернулася майже новою людиною, бо бабуся наче перелила в мене свій спокій, що все стається тоді, коли має статися, а якщо спішити, то лиш людей смішити. Я відмовила Василеві і мені здалося, що й йому стало легше. Може, через те, що я стала все по-іншому сприймати, може, просто я почала потроху відходити від пережитого, але я відклала ідею заміжжя в дуже довгий ящик, бо виявилося, що можна усміхатися і бути переповненою від щастя навіть тоді, коли ти без чоловіка і обручки на пальці.
А далі через три роки я зустріла Ореста і закохалася, наче дівчинка. І ми родина, міцна і щаслива. А знаєте, чому щаслива? Бо я маю радість в собі від того, що я живу, що у мене чудовий синочок, що надворі перший сніг… і я ділюся цією радістю з тими, кого люблю, а не вичавлюю всіх як лимон, щоб забрати їхню собі.
Напевно, я таки подорослішала в свої сорок років…
Чи як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
