Коли я зайшла у дім донки і побачила Семена, що сидів з моїм онуком і щось майстрував, то світ мені перед очима поплив і завертівся. Хапаю ротом повітря, не можу й слова мовити від обурення, образи, здивування, а донька увійшовши до вітальні поглянула на мене і мовила з неприхованою зневагою: “Ой, ну давай, мамо, ти не будеш тут сцен влаштовувати”.
Коли виходила я заміж студенткою за свого Семена, то попереду бачила лиш довге і щасливе життя, а те, що я була при надії, повинно було б лиш скріпити наш союз. Семен був і високим і красивим і дужим, мені заздрили подруги, а чи не показник це того, що я найщасливіша і найвдачливіша з усіх, хто хоч колись виходив заміж.
Чи то поява двійні і недоспані ночі, а може тотальне безгрошів’я і вічні борги, а став мій Семен усе частіше затримуватись на роботі. Я лишалась сама у гуртожитку із двома малими дітьми, які не вміли спати разом, і які постійно хникали, але обом однаково хотілось їсти. Холодильник був вимкнений, бо не мали ми чого туди класти. А я ж опустивши очі додолу йшла від кімнати до кімнати попросити де картоплини, де морквини на пісний супчик, бо ж не було з чого зварити.
Коли ж чоловік повертався, то був не вдолоней і тим що я не біжу йому на зустріч, і тим, що мені вічно чогось треба. і тим, що не мала я за тими клопотами коли поглянути у дзеркало і зробитись гарною.
Він пішов дуже не красиво: вивіз із нашої кімнати єдину шафу, забрав стола, лишив мені лиш ліжко та й то – у борг, бо ж воно було і нове і дороге і йому треба, але ж він добрий.
Як я вижила? Краще й не згадувати, бо ті роки були найважчими у моєму житті. Мила підлоги ночами, ходила з простягнутою рукою по друзям. Навчилась просити, навчилась не спати ночами і сама латала чоботи, яким і підошва тріснула і дірка на палці з’явилась.
Не було у мене ні рідних ні близьких, тож зціпивши зуби, тягла усе сама. Лиш тоді стало легше, як влаштувалась на ринок продавчинею, а вже коли дітям було по десять і коли подруга зголосилась за ними наглянути, я поїхала вперше на заробітки.
Тридцять років я поневірялась світами. Заробила собі купу недуг, але ж і дім збудувала. Нині син мій із сім’єю в Чехії проживає, ну а донька у моєму домі. Я ж досі в Італії працюю. Хоча, як працюю, швидше, мене кличуть на заміну наші дівчата. як на тиждень другий їдуть у відпустку. Працюю я і маю час відпочити, бо ж якби на постійну роботу, то вже й не здужаю, а заміна на тиждень два, ще під силу.
А це, саме після свят, приїхала я додому. Коли ж зайшла до вітальні, мало свідомості не втратила бо там із моїм онуком щось майстрував Семен. Сивий, трішки зігнутий, але Семен. Я від несподіванки так і сіла, озираюсь, повітря ротом хапаю, а донка так спокійно і трішки зверхньо:
— Давай без сцен. мамо. Тато тут уже вісім місяців мешкає.
Виявилось, що Семен віявся світом від одного порогу до іншого, аж доки у свої 70 раптом не залишився на вулиці. Він завжди вмів вихід знайти, тож звернувся до певної організації і добрі люди знайшли його дітей. Донка ж тата пожаліла і вирішила забути і простити все, та й онук мріяв про діда, бо ж батька не мав.
— Якщо тато піде, то й я із ним, – сказала донька коли я заходилась речі Семена з хати викидати, – Ти не вмієш прощати, не маєш у душі любові і доброти. Тато прекрасна людина, все що було, давно мохами поросло, я пробачила, тільки ти в собі носиш.
Як тепер мені бути і що робити? Донка із двома малими дітьми розлучена. Чоловік її залишив і забув що мав синів, вона тільки й має житло, що ота моя хата. Як я її разом із тим Семеном виставлю? Діти тут до чого?
Але й бачити щодня Семена, розуміти, що він живе у тому, що я своїми трудами здобула, я ні сил ні волі не маю.
Як же мені вчинити? Невже я й справді не права і треба навчитись забувати про минуле і жити теперішнім?
Але, хіба таке можна забути? Ну, ви б змогли?
Головна картинка ілюстративна.
