— Мар’яно, ти знову бліда, як крейда. І цей запах кави… тебе від нього буквально вивертає, — Катя примружила очі, спостерігаючи, як я вкотре відштовхую від себе горнятко. — Невже ти досі думаєш, що це просто «неякісний обід»?
Я притиснула долоні до обличчя, відчуваючи, як холодний піт проступає на чолі.
— Це просто втома, Кать. Весняний авітаміноз. Якщо мама бодай запідозрить щось інше. Ти ж знаєш її методи виховання.
Катя енергійно витягла з сумки невелику коробочку.
— Годі вигадувати виправдання. Іди у вбиральню. Зараз ми все з’ясуємо. Бо якщо я маю рацію, то твоє «весняне нездужання» скоро почне вимагати солоних огірків і дитячих візочків.
Коли через п’ять хвилин на білій поверхні чітко проявилися два рожеві знаки, Катя мало не застрибала від радості.
— Вітаю! Ти станеш мамою! Це ж неймовірно! Хто там буде — маленький козак чи красуня-донечка?
Але мені було не до веселощів. Світ навколо почав повільно розмиватися. Перед очима постало обличчя моєї матері — суворе, непохитне, з підібганими губами. Я дивилася на ті смужки і розуміла: спокійне життя закінчилося.
Моє дитинство було схоже на перебування у скляній кулі під пильним наглядом мікроскопа. Мама, Віра Павлівна, перетворила турботу на справжню облогу.
Усе почалося після того, як батько пішов від нас. Його рішення розірвати шлюб стало для мами особистою поразкою, яку вона вирішила компенсувати тотальним володінням мною.
Вона викреслила тата з мого життя так майстерно, ніби його ніколи й не існувало. Жодних зустрічей, жодних подарунків на день народження, навіть короткі повідомлення видалялися раніше, ніж я могла їх прочитати.
Коли я запитувала про нього, вона відповідала льодяним тоном: «Того чоловіка більше немає в нашому світі. Крапка».
З віком ситуація тільки погіршувалася. Мама бачила загрозу в кожному представнику чоловічої статі. У школі вона була «легендою». Щойно лунав останній дзвінок, вона вже чекала мене біля воріт, немов конвоїр.
Мої однокласники спочатку дивувалися, потім підсміювалися, а згодом почали просто ігнорувати мене. Хлопці трималися осторонь, боячись потрапити під важкий погляд Віри Павлівни, яка дивилася на них так, ніби кожен із них мав злочинні наміри.
Університетські роки мали б принести свободу, але мама й тут проявила винахідливість. Коли вона зрозуміла, що бігати між корпусами за мною не вийде, вона переключилася на «кібербезпеку».
— Щось мій планшет барахлить, — казала вона, намагаючись непомітно зазирнути в мій лептоп. — Може, я подивлюся рецепти на твоєму?
Тільки після того, як я встановила складні коди на всі гаджети та соціальні мережі, її спроби читати мої листування припинилися. Проте вона не здавалася, випитуючи в моїх небагатьох подруг кожну дрібницю про мій день.
Артем з’явився у моєму житті на третьому курсі. Наше знайомство було схоже на шпигунський роман. Ми зустрічалися в найвіддаленіших парках міста, ходили в кіно на останні сеанси і ніколи не публікували спільних фотографій.
— Мар’яно, я не можу так більше, — зітхав він, тримаючи мене за руку в напівтемряві кав’ярні. — Я хочу прийти до вас додому з квітами. Хочу сказати твоїй мамі, що я кохаю тебе, що мої наміри щирі. Чому ми ховаємося, як підлітки, що втекли з уроків?
— Артеме, ти не знаєш її, — шепотіла я у відповідь. — Якщо вона дізнається, вона зачинить мене вдома під замок. Вона переконана, що всі чоловіки — копія мого батька, і їхня єдина мета — завдати болю.
Він мріяв про наше майбутнє, про власну квартиру, де не буде постійних перевірок, про весілля, про те, як ми будемо обирати ім’я для первістка. Він навіть кілька разів намагався затягнути мене до ювелірної крамниці, щоб обрати каблучку, але я кожного разу відступала, паралізована страхом перед маминою реакцією.
І ось тепер, тримаючи в руках цей тест, я розуміла: час хованок вичерпано.
Того вечора вдома пахло лавандою — мама затіяла велике прання. Вона сиділа у кріслі і в’язала черговий нескінченний шарф.
— Мамо, нам треба поговорити, — почала я, відчуваючи, як серце б’ється десь у горлі. — І я хочу, щоб ти вислухала мене до кінця, не перебиваючи.
Вона відклала спиці. Її погляд став гострим.
— Мар’яно, ти останнім часом сама не своя. Що сталося? Тобі не вистачає коштів на навчання? Чи ти знову почала спілкуватися з тією компанією, яка мені не подобається?
Я глибоко вдихнула.
— Справа не в грошах і не в подругах. Я зустріла людину. Його звати Артем. Ми разом уже майже рік. Він чесний, добрий і дуже серйозно ставиться до мене.
Мама зблідла. Її пальці міцно стиснули краї крісла.
— Ти весь цей час мені брехала? Кохання? Серйозні наміри? Мар’яно, ти ще дитина! Тобі треба диплом отримати, а не про кавалерів думати! Я стільки сил вклала в твій спокій, а ти.
— Мамо, почекай, — перебила я її, хоча голос тремтів. — Це ще не все. Артем хоче познайомитися з тобою. І це необхідно зробити найближчим часом. Бо через сім місяців наше життя зміниться назавжди. Ти станеш бабусею.
У кімнаті запала така тиша, що було чути цокання годинника в сусідній кімнаті. Мама повільно підвелася. В її очах я побачила не гнів, а несподіване розгублення, яке швидко змінилося звичним маскуванням суворості.
— Бабусею? — вона промовила це слово так, ніби воно було іноземним. — У моєму домі? Від чоловіка, якого я навіть не бачила?
— Він тут, під під’їздом, — сказала я, відчуваючи дивну силу, яка з’явилася всередині. — Він чекає на мій сигнал. Він не втече і не кине мене, мамо. Він не тато. Дай йому шанс довести це.
Коли Артем увійшов до квартири з величезним букетом її улюблених хризантем, мама спочатку навіть не дивилася на нього. Вона мовчки пішла на кухню ставити чайник. Але Артем не розгубився. Він пройшов за нею.
— Віро Павлівно, — сказав він спокійно і твердо. — Я знаю, що ви переживаєте. Я знаю, що ви хочете захистити Мар’яну. Але я тут не для того, щоб щось забирати. Я хочу бути поруч. Я вже знайшов роботу, ми знімаємо невелике житло, я зроблю все, щоб вона і малюк ні в чому не мали потреби. Я прошу вашого благословення, а не дозволу, бо ми вже вирішили бути разом.
Мама довго мовчала, дивлячись у вікно. Потім вона нарешті обернулася. Її обличчя пом’якшало, хоча сувора складка біля губ залишилася.
— Що ж. — промовила вона, важко зітхнувши. — Жити окремо ви не будете, тільки під моїм дахом. Донька сама із побутом окремо не впорається, це я тобі як її мама кажу. Без мене вона нічому ради не дасть, тим паче – дитині. Та й навчатись вона повинна, тож я буду за цим слідкувати.
— Ви прекрасна матір, будете чудовою бабусею, але ми хочемо створити окрему сім’ю. Я буду батьком цієї дитини і я буду її виховувати зі своєю дружиною – матір’ю дитини. Бабуся. тобто – ви, може тільки допомагати, якщо матиме час і бажання.
— Ти чула, Мар’яно. Як він заговорив? ти поглянь на нього – сам ніхто, звуть ніяк а вже диктує як нам із тобою жити. Хлопче вийди звідси і щоб я тебе не бачила. Не шлюб тобі а дірку від бублика. Геть із мого дому!
Артем випрямився і мовив рівно у мій бік.
— Мар’янко, зараз твоя мама не в гуморі, я так розумію. Але від своїх слів я не відмовляюсь і переконань не змінюватиму. я вас не ображаю а кличу заміж вашу доньку і буду татом своїй дитині, згодні ви на те, чи ні. Мар’яночко, я зателефоную пізніше.
Артем попрямував до виходу я пішла за ним вмиваючись слізми.
— Я зателефоную батькам, поясню ситуацію, найближчим часом орендую житло і ми переїдемо. – сказав він обіймаючи мене.
Нині я на роздоріжжі. Мама стала на принцип: або вона, або “отой Артем”. Каже, що той хоче керувати мною і що не бачити мені із ним щастя, не закінчу навчання і все життя рахуватиму копійки на орендованих квартирах, бо заробити на своє він не в змозі.
Чесно, я нині розгубилась. Кого мені слухати?
Головна картинка ілюстративна.
