Коли їхала на заробітки, то мала на носі великі рожеві окуляри, крізь які дивилась на роботу за кордоном, як на легку пригоду за яку ще й гроші дадуть. Бачила я сусідку Нюску, яка за десять років і дім відремонтувала і донці квартиру придбала, тож мені здавалось, що там мене чекають і гроші дадуть просто так.
Швидко мене життя протверезило і змило гіркими моїми сльозами усі оті мрії рожеві. Довелось і стерпіти багато, і про гордість забувати часто, і вити від утоми ночами, аби на ранок знову іти працювати. Аж поки я в Італію не поїхала і не пішла сеньйору стареньку глядіти.
Анна хоч і була дамою у віці, але обходила себе і в усьому мені допомагала. Мене вона вчила готувати їхніх страв, допомогла розібратись у тому, як правильно прибирати і чим витирати ту чи іншу поверхню. Теж наука, неабияка, як я виявила.
Як тільки заробіток мій став більш стабільним, то й плани стали сміливішими. Саме Ольга – старша моя доня, вийшла заміж. Свати були людьми не багатими, тож окремого житла молода родина не мала звідки чекати. Я вирішила спробувати скласти їм на квартиру.
За сім років я таки приїхала в Україну і подарувала донці ключі від двокімнатної хрущівки у столиці. Так, не у новобудові, без ремонту, але щастя у зятя і доньки було стільки, ніби вони отримали пентхаус. Тоді, вони мені дуже дякували, сваха, навіть плакала.
Я сина ще маю, тож вирішила дітей не ділити. Він ще не був одруженим, їздив на заробітки в Чехію, але я сказала, що буду і йому на житло збирати, хоч він і говорив, що йому нічого не потрібно.
Ми з ним удвох гроші склали і він придбав собі квартиру двокімнатну у столиці у новобудові. Туди він і привів свою дружину згодом, там нині і проживає.
Я ж ще десять років попрацювала і повернулась додому. Свій дім у селі я до ладу довела і повернулась працювати на стару роботу – дояркою. Я щиро раділа тому, що змогла допомогти обом своїм дітям.
Першою до мене донька прийшла на розмову серйозну. Почала Оля здалеку, тому я й не очікувала що розмова так поверне:
— Сил уже немає нашу халупу до ладу приводити. – сказала вона мені зрештою, – Та й тісно на сорока квадратах втрьох. Знаєш, якби ти нам таку ж квартиру хорошу, як і брату придбала, то нині б не довелось нам про переїзд думати. Я маю, мамо, на тебе велику образу: чого ти так нас із братом розділила. Я отримала хоч щось, а от для нього ти виклалась на всі сто. Вважаю, ти повинна нам таку ж квартиру придбати.
Я й сіла. Я чула таких історій, але ж не очікувала від своєї дитини таких слів. Зрештою, я точно її такою не виховувала. Розповіла, як було, пояснила, що більшу частину суми її брат сам заробив, ми просто гроші склали. І що ви думаєте? Вона вискочила із хати в сльозах і ночувала в подруги. Наступного дня прийшла, забрала речі і поїхала у свою столицю, кинувши наостанок, що я не маю совісті і що на неї у старості я можу не розраховувати.
Рік минув відтоді, аж тут син прийшов на поріг. Він ходив колами, водив козу, все ніяк до суті дійти не міг, а потім, раптом, вигадав мені те, що я придбала сестрі квартиру цілком, а йому лиш половину суми докинула. Так от тепер йому дуже потрібні ті гроші, що я б мала дати на цілу квартиру, бо ж він має свої нагальні потреби.
Просив він не тисячу і не дві. У мене від суми аж голова обертом пішла, але сина то не вразило. Він був упевнений в тому, що я повинна вчинити справедливо і для нього стало неприємним сюрпризом те, що я тих грошей не маю. Бачте, він вважав, що ті тисячі у мене на купці лежать і його чекають.
Поїхав і син ні з чим і теж не в гуморі.
Тримаю у руках телефон, який день намагаюсь хоч до когось із дітей додзвонитись, але намарне. Навіть. зять і невістка на виклик не відповідають.
Я маю на купці три тисячі євро. То все, що у мене залишилось після капітального ремонту будинку. Сиджу, дивлюсь на них і думаю:. а може покликати дітей і віддати їм ті папірці. Хай забирають і мають, аби лиш повернулось усе, як було.
Можливо, хоч це нас усіх примирить?
Надія є, як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
